На лінії вогню: як виживають люди у Станіславській громаді

В окупованій Станіславській громаді на Херсонщині не вщухають обстріли. 

Мальовничі села над лиманом стають руїнами. Чимало жителів виїхали, лишивши рідні домівки, майно, худобу. Та є й ті, хто вирішив триматися до останнього. Здебільшого це літні люди, які просто не в змозі назавжди попрощатися з рідним краєм.  Пропонуємо увазі наших читачів історію жительки села Широка Балка, яка навчилася жити «на лінії вогню».

Близько двох місяців  тривають бойові дії на території Станіславської громади. Її населені пункти розташовані у Миколаївському напрямку.  Саме тут, у цій місцевості, височіє над Дніпро-Бузьким лиманом відомий Херсонський каньйон.  Неймовірні світанки та заходи сонця над просторою гладдю води, високі кручі,  прадавній український колорит, яким наче «дихали» звивисті вулички та оповиті зеленню і квітами садиби, – все це приваблювало  численних туристів.

Ще якихось два місяці тому люди жили тут звичним життям: діти щоранку поспішали до відремонтованих та модернізованих шкіл, дорослі ходили на роботу, хтось вже лагодився засівати поля та садити городину, хтось займався звичною та улюбленою з дідів-прадідів справою – рибальством. Жарти, плітки, місцеві новини всюди: у магазинах, на місцевих базарчиках, просто на вулицях. Хтось сперечається, хтось щось з’ясовує, хтось сміється…

Сьогодні  над селами нависла зловісна тиша. Тиша, яку час від часу порушують страшні вибухи та постріли. А вони зазвичай лунають зненацька,  будь-якої миті дня чи ночі. Чи не щодня – смерті та поранення мирних жителів, побиті оселі, об’єкти інфраструктури, навчальні заклади.

Мальовнича Олександрівка перетворилася на суцільну руїну. Станіслав – зруйнований частково. Від постійних обстрілів та пошкоджень потерпає і Широка Балка.

Села спустошуються, заростають бур’янами. Війна змусила людей тікати світ за очі, лишати рідні домівки, господарства, худобу та домашніх улюбленців на тих, хто лишився. Це переважно літні люди, які ні за яких обставин не бажають виїжджати.

 

Відважна жінка

Серед таких найбільш стійких та відважних жителів – пані Марія*(ім’я змінено з міркувань безпеки), яка живе у селі Широка Балка. Це її рідна земля. Тут, колись дуже давно, оселилися її пращури, тут жили прадіди, діди, батьки. Тут народилася і виросла, вийшла заміж, народила та виростила двох синів. Зараз жінці вже за сімдесят, і вона твердо вирішила залишитися у рідному краї попри тяжкі випробування.

Колись, у часи Другої Світової, так само вчинила її мама, яка пережила у цьому ж селі німецько-фашистську окупацію:

«Мама розповідала, як селом проходила ворожа техніка. А наш будинок стояв у балці біля дороги на Станіслав, яка  далі вела на Миколаїв. Тож було все добре видно. У селі розташувалася румунська армія, яка воювала на боці Німеччини.  У солдатів коней багато було, для яких вони збудували стійло», - розповідає пані Марія.

Жінка навіть припустити не могла, що їй доведеться пережити щось подібне. Все, як у маминих спогадах: дорога через балку, колони ворожої техніки, що просуваються у бік Миколаєва, окупанти, які розташувалися у селі. Але все армійське обладнання більш сучасне та потужне, а замість коней – ворожі танки, «закопані» просто біля центральної вулиці.   

«Якось у березні 1944 року ворожі війська відійшли. Вони просто залишили село, - продовжує розповідь пані Марія, - кілька днів стояла незвична тиша, не було чути жодного пострілу. А згодом уночі мама почула дивні звуки неподалік, не схожі ні на людські кроки, ні на рух техніки. Коли вийшли подивитись – побачили перших наших солдатів, які тягнули дорогою по багнюці гармату. Так почалося звільнення Херсонщини від німецько-фашистських загарбників».

Житловий… підвал

Пані Марія вирішила також дочекатися звільнення у рідному селі та власній оселі. Вона зробила все від неї залежне, аби вберегтися від біди. Насамперед – облаштувала домашній погріб:

 «Тут є все для тривалого перебування: консервація, питна вода, ліхтарик, стільці та лавка, ковдри, обігрівач, навіть ікони та церковна свічка. Ми раніше рідко користувалися підвалом, не думали навіть, що   він стане порятунком. Тут була стара дерев’яна драбина,  дуже хитка, майже зламана.  Та допоміг сусід, у якого є зварювальний апарат. Він виготовив мені нову, металеву і дуже міцну. Тепер спускатися у підвал набагато простіше. Мені навіть доводилося тут спати на лавці, адже  іноді обстріли тривають довго».

Підвальне приміщення більше нагадує житлову кімнату. До того ж, у ньому може розміститися кілька людей. Тому пані Марія запросила сусідок та подруг. Одна з них, пані Людмила* (ім’я змінено з міркувань безпеки) взагалі перейшла жити до нашої героїні. Бо в центрі села, поряд з її садибою, зосередилися військові РФ. Тому довелося перебратися вглиб села до давньої подруги. Разом не так страшно і трохи безпечніше.

Жінки намагаються триматись якомога ближче до підвалу, адже «прилетіти» може будь-якої миті. Коли йдуть до магазину – то ненадовго і ніде не затримуються дорогою. Без нагальної потреби намагаються взагалі не виходити з дому, навіть за продуктами:

«Харчами ми всі запаслися заздалегідь. У нас своя картопля, цибуля, морква та інша городина. Є також сало та консервація. Можемо самостійно і хліба спекти, і коржів. Є також кури, які несуть яйця. Молоко купуємо в односельців, які тримають корів. А було й таке, що його і безкоштовно роздавали людям. Тобто вижити можна, аби тільки не було обстрілів».

Дивом врятувалися

А обстріли іноді починаються так раптово, що до підвалу жінки просто не встигають добігти. Тоді вони просто падають на підлогу або ховаються в найбільш захищеній кімнаті за двома стінами. Жінка розповіла, що кілька разів вони з подругою дивом лишилися живими і неушкодженими:

«Це було до того, як Людмила перейшла до мене жити. Вона просто прийшла в гості. Ми посиділи, поговорили в хаті. Потім вона стала збиратися додому. Вийшли на поріг і Людмила раптом згадала, що лишила в моїй кухні свій паспорт. Тільки знову зайшли у сіни - як почули десь дуже близько чи то вибухи, чи то постріли. Швидко забігли у будинок. Коли все стихло і ми наважилися вийти – то побачили, що дрібні осколки пробили вікно у сінях та застрягли у стіні – якраз там, де ми стояли за мить до обстрілу».

А вже кілька тижнів потому снаряд влучив у сусідній будинок, ділиться пані Марія:

«Вранці був обстріл. Ми з Людмилою кілька годин сиділи у підвалі. Наче все стихло, ми зайшли до будинку і вирішили випити чаю. Тільки сіли за стіл – як знову почули кілька дуже сильних вибухів. Ми впали на підлогу, адже до підвалу не встигли б добігти. Коли вийшли – побачили, що у сусідньому будинку знесло дах, повилітали всі вікна разом з рамами, пошкоджені стіни та комунікації. На щастя,  там нікого не було, господарі виїхали. Якби ж снаряд влучив у наш будинок – була б нам біда». Пізніше пані Марія дізналася, що того дня загинули кілька односельців.

Та попри все, чимало жителів і досі залишаються у зоні бойових дій. У перервах між обстрілами місцеві чоловіки на чолі з головою громади лагодять пошкоджені обстрілами лінії електропередач, люди порають городи, займаються домашнім господарством, піклуються про залишених тварин. А надто героїня нашої статті пані Марія. У неї знайшли прихисток усі сусідські коти та собаки, власники яких виїхали з села. Господарі лишили для них крупу, тож вона ще й готує їжу чотирилапим. А собаки віддячують вірною службою: надійно  захищають свою благодійницю, садиби своїх господарів і навіть цілий провулок, де всі вони мешкають.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини