Музичний фронт Діани й Олега Янушкевичів

Діана та Олег Янушкевичи — відомі в Херсоні музиканти. Олег — фантастичний скрипаль, один із засновників улюбленого багатьма херсонцями гурту «Город неспящих», який кілька років тому відродився у новому складі. Діана — піаністка, виступала як менеджер колективу, а пару років тому приєдналася і як клавішниця. У 2017 році подружжя заснувало школу-студію “Вівальді”, де навчали дітей грати на музичних інструментах за власною програмою. Насичене життя, сповнене радістю творчості, зруйнував напад росії...

Тривога у повітрі

Повномасштабна війна застала музикантів у Німеччині. Діана й Олег вилетіли до Берліна на запрошення засновниці та директорки Берлінського документального театру Марини Шубарт 21 лютого.

Марина Шубарт — українка, яка вже багато років мешкає у Німеччині. Театр, яким вона керує, недержавний, живе коштом грантів і пожертв, робить постановки виключно за документальними фактами, щоб донести до німців важливі історії про Україну та українців, про які в Німеччині не знають. Три роки тому Марина для одного з проєктів шукала українських музикантів. Олег побачив інформацію про цей кастинг на сторінці Влади Білозоренко (херсонської режисерки, яка працює в Києві), зателефонував їй, розпитав, і вирішив спробувати. Кастинг Олег пройшов, а потім до роботи запросили і Діану. Але в плани втрутилася пандемія коронавірусу, театр не працював, але спілкування та планування не припинялося. Через рік зробили постановку в Києві з Владою Білозоренко та Мариною Шубарт, згодом її привезли до Берліна.

Діана й Олег Янушкевичи, Марина Шубарт (друга зліва), Катарина Гебель (друга справа) та гурт «Веремія»

Триденна поїздка не передбачала виступів — тільки обговорення кількох проєктів, тож пара вирішила взяти із собою сина Іллю, якому давно обіцяли показати Берлін, а їхні інструменти залишились в Херсоні та чекали на анонсований на 26 лютого великий концерт.

22 лютого, коли літак приземлився у Берліні, в атмосфері бриніла тривога: російські війська вже стояли біля українського кордону, американці попереджали про напад, європейці почали виходити на мітинги в підтримку України. Херсонські музиканти не оминули ці акції, 22 лютого долучилися до велелюдного мітингу біля посольства росії, 23-го поїхали до Бранденбурзьких воріт подивитися, як їх підсвітили у кольори українського прапора. «Це неймовірна картина і неймовірні відчуття!» – згадує Діана.

23 лютого 2022 року. Берлін, Бранденбурзькі ворота

«Серце рвалося на шмаття»

Ранок 24 лютого поділив усе на ДО і ПІСЛЯ. Коли Олег побачив вранці у Вайбері пропущений дзвінок від батька, зрозумів: щось сталося, бо він просто так ніколи не телефонує. Подзвонив з готелю мамі, вона й повідомила, що почалася війна. Всередині все опустилося, перекинулося з ніг на голову. Цей день здавався дурним сном, сповненим відчуттям нереальності, внутрішньої спустошеності й несприйняттям того, що відбувається.

“Раніше Берлін асоціювався з відпочинком та приємною роботою, друзями, атмосферою свята, – розповідає Олег. – А тут  виходжу на вулицю і відчуваю, як все гидко – до нудоти, до головного болю. Нічого не хочеться бачити, ти не можеш зрозуміти, що відбувається, ти не можеш без інтернету — ти, як наркоман, у Телеграмі. Від новин серце рвалося на шмаття. Все сприймалося як таке, чого не може бути...”

Розуміння того, що самі вони у безпеці, не давало полегшення, від цього ставало ще гірше, бо все життя, всі друзі, рідні, учні, поціновувачі їхніх талантів — всі вони залишилися в Херсоні. Щопівгодини зв’язувалися з родичами і раділи вже від того, що зв’язок є.

Олега не полишало відчуття, що він мусить повернутися в Україну, записатися в ТРО, щось робити. Але німецькі друзі переконали скрипаля, який зі зброєю й справи ніколи не мав, залишитися та займатися тим, що він вміє робити найкраще — створювати та грати музику. Вирішили разом збирати гроші та відправляти їх в Україну, давати концерти на підтримку України, загалом, тримати музичний фронт тут, у Німеччині.

Перший день вони провели на мітингах — 24 лютого українці почали збиратися навпроти Бундестагу з 10 ранку, люди плакали, обіймалися. Потім пішли до Бранденбурзьких воріт — там теж зібралось тисячі людей. Діана і Олег згадують, що акції перший місяць проходили досить часто, і вони були на чотирьох із них — на одних грали, на інших були просто як учасники, зустрічали і херсонців, які зараз живуть у Берліні.

У руслі роспропаганди

Херсонські музиканти оселилися в отелі на Шарлоттенбурзі, в цьому районі багато росіян, переважно бабусь, які живуть на німецьку допомогу і люблять росію здалеку. Про одну таку зустріч і розповів Олег:

Ми зайшли до кафе, а в мене на руці була жовто-блакитна стрічка. Жіночка побачила цю стрічку і заговорила: «Ой, вы с Украины, да? Ой, ну это политика все...» Я не витримую, кажу: «Яка політика? Ви розумієте, що нас бомблять, що це війна?» — «Ну это же все Америка...» Вони без агресії, але говорять у руслі російської пропаганди.

Музиканти відмічають, що німці не справляють враження зомбованих роспропагандою, демократично дають висловитися всім, але Україну підтримують однозначно. Та й самі якось втрапили в історію — йшли вулицею, розмовляли російською, і тут на Олега накинувся чоловік бомжуватого вигляду і щось почав говорити. Тоді він німецькою практично нічого не розумів, але пізніше втямив, що через російську мову той сприйняв їх за росіян, звинувачував, що через них німці сидітимуть без газу та світла, і ціни зростуть. Тож висновок: мова має значення.

Спираючись на дружнє плече

Діана згадує, як у перший день війни сиділа і рахувала, на скільки днів вистачить наявних грошей, щоб прожити в готелі, де вони оселилися. У цей момент приїжджає Марина Шубарт, заспокоює («Ви не одні, ми все для вас продумали, все вирішили») і озвучує план: до вівторка херсонці залишаються в готелі, потім переїжджають до приватного будинку її знайомої, яка поїхала до Іспанії.

«Вони подумали про все — говорить із вдячністю Діана. — Спочатку у нас не було потреби навіть у магазині щось купувати, бо холодильник був заповнений їжею. Німці в цьому плані надали колосальну підтримку і надають до теперішнього дня. Ми відчуваємо їхню допомогу, їхнє дружнє плече. Вони нам буквально у всьому допомагають, у всьому «ведуть» і як музикантів, і як людей. Нам пояснюють все: від того, як правильно заповнити документ, до того, якою фразою закінчити розмову, щоб німці тебе правильно розуміли. Це колосальна допомога, і я пам'ятатиму про це все життя».

Олег дуже дивується, коли німців називають холодними й беземоційними, каже, насправді це дуже доброзичливі люди, і більшої емпатії, ніж у Німеччині, херсонські музиканти не зустрічали. Їхні старі й нові друзі допомогли щиро і беззастережно — і речі необхідні приносили, і фінансово підтримували, і давали можливість заробити самим. У пари навіть з'явилися «прийомні дідусь із бабусею» — вони ходять один до одного в гості, спілкуються, діляться порадами.

Світ творять люди і їхні вчинки!

Рятували від думок про рідний Херсон музика і робота, театр одразу організував концерти на підтримку України. Буквально на третій день війни (26 лютого) Олегові вдалося купити скрипку (їхали ж лише на три дні, брати інструмент навіть в думках не було). Нехай вона була не суперова, але музикант зрадів можливості висловлювати свої почуття через неї. Цього ж дня завдяки друзям з театру та у Діани теж з'явився інструмент.

Але найціквіше відбулось згодом, коли Олег остаточно зрозумів, що скрипка звучить не так гарно, як хотілося б, потребує невеличкого ремонту. Знайшов майстерню, показав інструмент, розповів історію про себе. Майстер довго роздивлявся скрипку і визначив, що її ремонт може коштувати дорожче, ніж музикант за неї заплатив. І раптом передає смичок і просить заграти. Олег заграв — свій власний твір, в який вклав усю свою душу. Майстер дослухав і сказав, що відремонтує скрипку безкоштовно, нехай музикант залишає свій інструмент. Шокований скрипаль спитав, чи може прийти завтра, бо сьогодні увечері в нього виступ. Тоді майстер дістав зі своєї величезної колекції скрипку і протягнув музиканту... Олег згадує, що в той момент у нього тремтіли руки.

«Іноді в житті трапляються різні ситуації. Але коли ти зустрічаєш таких людей —  розумієш; світ творять люди і їхні вчинки!», — не приховує захвату і щирої вдячності музикант.

Відремонтована скрипка виявилася чудовою! «Тепер це дійсно мій інструмент!», — каже Олег Янушкевич.

Скрипка врятована! Олег Янушкевич і майстер Леонардо Капуані Гейгенбауер

На музично-театральному фронті

Спочатку херсонські музиканти виступали разом із Берлінським документальним театром виключно на благодійній основі, не отримуючи грошей. Та й зараз включаються у процес, не зважаючи на те, чи буде оплачена їхня робота. На всіх концертах і виставах театру збиралися пожертвування, і завдяки цим донатам Марина Шубарт змогла вивезти з України 48 осіб — знайти варіанти житла та роботи або соціального забезпечення. Це творчі люди, здебільшого актори, та їхні сім'ї. Діана й Олег пишаються, що своєю участю наскільки могли допомагали у цій благородній справі. Згадують, що Марина іноді не спала цілодобово, до третьої-п'ятої ранку листувалася у фейсбуці, шукала варіанти, де знайти гроші, як поселити.

Концерт-читання «Україна у вогні». Фінал

Але внесок театру в “українську справу” не обмежувався збором коштів. Кожен проєкт — то історія українців, яка допомагала німцям краще зрозуміти дух та історію нашої країни. Перша спільна робота, з якої  розпочалась співпраця херсонських музикантів і берлінського театру ще три роки тому, — документальна вистава «Надія означає надія», про життя українки Надії Слесарєвої, яка у дитинстві потрапила до німецького концтабору. Олег не тільки написав до неї музику, музиканти впродовж вистави перебувають біля сцени й грають наживо, часто імпровізують. Скрипка, фортепіано та вокал допомагають передати почуття акторів на сцені.

«Цінність нашої роботи в таких виставах — саме перебування в моменті, пропускання через себе того, що відбувається на сцені і відображення цього в музиці», — ділиться Діана.

Другий проєкт, створений у Києві, — «Бабин яр», дуже сильна та складна робота. До речі, у травні він отримав відому німецьку премію за демократію та толерантність імені Франца Бобзьєна. Є й сучасні історії: «Крим, 5 ранку» — свого роду читання з музичними вставками, 8 історій про захоплення Криму у 2014-му. Концерт-читання «Україна у вогні» — про сьогодення, про долі людей, в життя яких увірвалася війна. І «Щоденник Ірини» — реальний щоденник актриси театру Ірини Сопельняк, яка, сидячи під бомбардуваннями у Києві, думала виїхати до Бучі, доповнений документальними історіями тих, хто став свідком злочинів росіян. І німці, поринаючи у вихор цих невигаданих подій, усвідомлюють, що дії росіян — це справжній геноцид.

«Це реально дуже жорстка і дуже правдива вистава. Після першого показу на театральному фестивалі у Баварії я ніколи не чула стільки сліз у залі. Сиділи доволі молоді хлопці, і вони всі плакали. Дехто не витримував — вискакував після 10 хвилин вистави. Хоча жодного натуралізму — все було показано досить умовно й у театральних прийомах».

Можна не сумніватися, що музика додала барв і посилила ефект. Олег розказує, що з кожним новим проєктом намагався щось ускладнювати (додавати електронну музику), експериментувати. І ділиться ідеєю, яку використав для «Щоденника Ірини»:

«Марина вигадала фінальну сцену, в якій українка під гнітом росіян має танцювати «Калинку-малинку». Я взяв «Калинку-малинку» як образ «великої російської культури» — і запустив її задом наперед, вийшов такий чхаючий реверс, з додаванням до нього звуків руху танків, прильоту снарядів вийшло дуже жорстко. Цю сцену було вкрай важко дивитися, але вона мала ефект очищення».

Сцена з вистави “Щоденник Ірини”, фото Paul Silberberg

Такі музично-театральні постановки Олег і Діана вважають дуже дієвими для того, щоб розповісти німцям правду про війну в Україні, про звірства рашистів і наслідки російської агресії.

Німкеня з українським серцем

Олег і Діана потоваришували з Катариною Гобель – актрисою Берлінського документального театру, яка знімається у серіалах, співає у двох берлінських групах. Кажуть, просто зійшлися душами. Не дивно, що дружба творчих людей переросла у спільний проєкт. У перші дні концертів до них приєдналася вокалістка білоруського гурту «KRIWI» Вероніка Круглова, яка втекла від режиму Лукашенка, з 2004 року живе у Берліні та завжди підтримувала Україну й опальних білорусів. Грали разом: фортепіано, скрипка, дві вокалістки. Так народився гурт «BUDU». Назву, яка так оптимістично звучить українською (буду!), придумав син херсонських музикантів Ілля, склавши перші літери назв країн музикантів. Згодом Вероніка відійшла від спільних виступів, але літера «В» у назві залишилася.

Діана й Олег Янушкевичи та Катарина Гобель

Тепер вони виступають як тріо — Катарина співає не голосом (а він в неї справді шикарний, низький, оксамитовий), а душею. Найцікавіше, що в репертуарі гурту пісні не тільки англійською та німецькою — німкеня чудово співає українські пісні. Української мови вона не знає (окрім «Слава Україні — Героям слава»), трошки володіє російською, але якимось чарівним чином запам'ятовує тексти українських пісень. Діана із захватом розповідає про свою німецьку подругу, яку вони з Олегом ніжно називають Катею:

«У Каті, німкені, є якась божевільна любов до України, до української культури, до української музики. Вона обожнює українські пісні. Здається, знає їх більше, ніж ми. Вони разом із Мариною Шубарт приїжджали в Україну з експедицією, у села, і там збирали українські пісні. Вона їх знає дуже добре, співає українською мовою з такою душею, з такою божевільною віддачею!»

Катарина любить розповідати про те, що мелодію своєї популярної пісні «Summertime» Джордж Гершвін позичив в української колискової, яку почув у 1926 році від Українського національного хору — і завжди співає український оригінал...

Уроки скрипки проти війни

Багато людей просили Олега продовжити давати уроки гри на скрипці, але фізичної можливості не було. Українські сім-карти в Німеччині не працювали, і деякий час єдиним каналом спілкування залишався вай-фай в готелі. Коли «Дойче Телеком» розпочав давати для українців безкоштовний мобільний інтернет, Олег зрозумів, що може виконати це прохання. Але вирішив не брати гроші з українців за уроки, оголосив про безкоштовні заняття, щоб хоч якось відволікти дітей і дорослих від сьогодення. Чимало людей відгукнулося — і не тільки старі учні, не тільки з Херсона. Але через два-три місяці виявилося, що це не на часі: і учні роз’їхалися, і ситуація ставала напруженішою, і ненормований графік музиканта не залишав часу.

«З червня навантаження було божевільним: щодня курси німецької 5 днів на тиждень по 4 години, репетиції симфонічного оркестру по 6 годин на день, доводилося пропускати курси та дуже багато вчити — слава Богу, справлявся. Плюс ніхто не скасовував вистав — пам'ятаю, як сидів і вночі писав музику. Було досить напружено, і технічно, і фізично часу не вистачало».

«Voice of Ukraine»

За допомогою німецьких друзів Діана з Олегом у травні записали свої улюблені українські пісні, народні та українських авторів, у форматі скрипка + фортепіано і випустили диск «Voice of Ukraine». Новий друг, вокаліст Бугхард, який дуже допомагає українцям, не тільки надихнув херсонців на випуск дисків, а й продає їх на своїх концертах, розповідає, що купуючи ці диски, меломани допомагають українцям. Без жодної вигоди для себе, просто каже: «Я хочу вам допомагати».

Весь прибуток із продажів Діана й Олег переказують на ЗСУ або допомагають херсонцям адресно, вважаючи, що не мають права брати ці гроші, що є люди, яким вони потрібні більше.

«Багато людей, які нам дорогі, залишилися у Херсоні, — каже Діана. — Ми за них переживаємо та розуміємо, наскільки складно їм там жити. Ми цього не афішуємо і розуміємо, що наша допомога — це дуже невеликі суми, але це те, чим ми на цей момент можемо людям допомогти».

Згадуючи рідний гурт

Своєрідним продихом, згадкою про часи роботи з «Городом неспящих» початкового складу, коли Олег грав удвох із Костею Рейстровим, стала для херсонських музикантів співпраця Арно Циллмером. Олег мав більше можливостей реалізуватися у виконанні класичної музики, встиг пограти у складі трьох солідних оркестрів. Не вистачало співпраці з музикантами, які пишуть сучасну музику.

Арно Циллмер виявився гарним музикантом і дуже хорошою людиною — він пише пісні, грає на гітарі, має свій лейбл. Від спільної гри залишається задоволення, немов частково заповнилася та ніша, яка спорожніла без «Города неспящих». Ця співпраця допомагає херсонським музикантам почуватися в Німеччині творчими одиницями. Вже є спільний твір – Олег написав музику, Арно – текст. А на концерті-презентації нового кліпу Арно дав Олегові можливість заспівати свої пісні — співали українською. А одну переклали англійською.

«Проблема в тому, – зізнається Олег, що пісня «Це літо» була написана російською, а я принципово не хочу російською співати. Арно запропонував її перекласти. Я і йому варіант зробив, він її трошки адаптував і тепер співає її англійською - «This is summer»».

На концерті з Арно Циллмером

Вмінню херсонських музикантів знаходити друзів не можна не позаздрити. І це при тому, що німецьку вони ще тільки вивчають. Але кажуть, що проблем у спілкуванні не мають, бо в Берліні відсотків 90 добре розмовляють англійською, і досі всі важливі питання вони вирішують англійською. Але відвідують курси німецької мови й вже можуть спілкуватися на простому побутовому рівні, хоча вважають, що говорити з німцями їхньою мовою - це певна данина поваги до людей, які їх приймають і їм допомагають.

Є ще одна спільна мова — музика:

«Може, не завжди розуміємо словесно, але коли ми разом граємо чи співаємо – це все зрозуміло без слів, ти відчуваєш людину зовсім по-іншому, бо ви спілкуєтесь однією мовою – музикою», – каже Діана.

Коли звільнять Херсон

Попри насичене творче життя, Діана й Олег дуже сумують за Херсоном і його атмосферою, сумують за своїм гуртом «Город неспящих», за ідеальним дружнім складом колективу, за щільним графіком виступів, розписаних на 2-3 місяці наперед. Повертатися додому планують однозначно, хоча і розуміють, що одразу після звільнення міста людям буде не до музики — питання, де жити, що їсти, де працювати будуть актуальнішими.

Але є в Олега велика мрія — пограти для військових, вшанувати кожного воїна, подякувати всім причетним до нашої перемоги.

«Я пам'ятаю, як ми з'їздили 2015 року після Савур-могили до 30-ї Механізованої бригади, вони були якраз на миколаївському полігоні. Не як піар, як це зараз люблять робити — як реальна допомога. Я бачив, наскільки це класно працює, як ми людей виводили із цього стану, по суті, це така терапія. Я вважаю, що ми це маємо зробити — хлопці роблять заради нас такі подвиги, я схиляюся перед тим, що робить ЗСУ. Хотів би допомогти, чим можу».

А ще з іншими музикантами й артистами поїхати в тур по Україні. Можливо, разом із Берлінським документальним театром.

Фото з Фейсбуку Діани й Олега Янушкевичів

 

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...