«Ліки передавали з водіями, які везли хліб» – учасники показів Docudays UA розповіли, як їх змінила війна

18 грудня у межах 19-го Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Херсонській області відбувся показ документального фільму «Літургія протитанкових перешкод» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. 

Наша реальність поділилась надвоє – до війни та після. Багато українців стали частиною національного спротиву. Пристосовуються до потреб воєнного часу, змінюють професію. 

«Літургія протитанкових перешкод» – історія про трьох українців Андрія, Романа й Сергія, які до великої війни виготовляли скульптури для греко-католицьких громад, а тепер зварюють «їжаки» для армії. 

Створення цього фільму профінансувало американське видання The New Yorker.

Про що фільм 

Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук з початком російського вторгнення волонтерив, знімав нариси з життя країни: 

«Я приїхав на завод і в цеху побачив майстрів, які робили скульптурні ансамблі «Хресна хода» для трьох сіл. Для кожного 13 скульптур – 13 сцен із життя Ісуса Христа. Там же варили протитанкові перешкоди для Збройних сил. З певного ракурсу ці «їжаки» виглядають як хрести. Фільм показує, як перетинаються війна, служіння та мистецтво. Він про відчуття єднання в суспільстві в часи небезпеки». 

У стрічці немає закадрового тексту й діалогів, каже режисер. Але текст там є – це новини з радіо, які священник розказує під час проповіді: про події на Азовсталі, про причини війни. Цей фільм нагадує, що багато людей перебувають на окупованих територіях, у полоні», – каже Дмитро Сухолиткий-Собчук. 

Стрічку знімали 1,5 місяця. 

У травні 2022-го Сухолиткий-Собчук представив свою першу повнометражну стрічку «Памфір», над якою працював сім років. Документальну «Літургію…» зняв після неї.

«Додому тричі приходили окупанти. Я боялася, що мене здадуть» 

Після перегляду стрічки учасники поділилися думками про те, як війна змінила їхнє життя. Багатьом здавалося, що це не затягнеться надовго. Але війна триває вже понад 300 днів.

Наталія Тюнягіна, громадська активістка та волонтерка, яка працює з ВІЛ-позитивними жінками. Чотири місяці тому виїхала з Херсону до міста Гайнівка на сході Польщі: 

«У Херсоні все було зрозуміло: я волонтерю, працюю. На відстані я продовжую допомагати ВІЛ-позитивним. Але життя змінилося кардинально: ти в іншій країні, не знаєш мови, з тобою немає людей, які завжди були поруч. Хоча ми виїхали всією родиною, крім старшого сина, який живе в Одесі. 

Влаштувалася працювати на завод – фарбувати кришечки. Мене вистачило на два місяці. Таке відчуття, що ти йшов-ішов уперед, а потім скотився на саме дно. Тільки зараз починаю оживати. Проводимо зустрічі для українців у Польщі: вчимо мову, спілкуємося, граємо в настільні ігри. Сподіваюся я скоро продовжу діяльність, якою займалася в Херсоні. Мені запропонували бути координатором, супроводжувати ВІЛ-позитивних українок у Підляському воєводстві Польщі». 

Найбільшою проблемою під час окупації був брак ліків. 

«З березня не мали офіційних поставок препаратів для ВІЛ-позитивних. Благодійні організації якось намагалися завозити, часто через особисті знайомства. Роздавали залишки, ділили на кількох пацієнтів одну баночку. В населені пункти поза Херсоном ліки передавали автобусами, з водіями, які везли хліб – бо їх не так тормошили окупанти. Лікарі самі возили людям препарати».

На Херсонщині до війни було зареєстровано 4,5 тисячі ВІЛ-позитивних. З них 2,5 тисячі – жінки. І понад 100 – діти до 14 років. Приблизно 500–700 осіб виїхало, за офіційними даними. 

«Після деокупації Херсону ліки завезли, але люди бояться приїжджати в місто через постійні обстріли. А лівобережна частина області досі окупована. До мене звернулася жінка з Каховки –  в 11-річного хлопця ліків тільки до кінця грудня. Їй треба якось передати терапію на окуповану територію, бо іншого способу отримати препарати в них немає. І таких людей там залишилося багато, – продовжує Наталія Тюнягіна.  

Частина лікарів Херсонського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом стали колаборантами, виїхали на лівобережну частину.  

«Окупанти тоді вже почали цікавитися волонтерами. Я боялася, що мене здадуть. До мене додому тричі приходили окупанти. Зокрема тоді, коли я мала гуманітарку в хаті. Три БТРи стоять під двором, купа військових. І приїжджають дві пацієнтки на велосипедах, мовляв, Наталю, ми за ліками. Біля дверей стоїть ефесбешник, спостерігає. Я сказала, що продаю ліки. Бо в них діяв принцип: або роздавати російське, або не роздавати». 

Наталія пояснює, що для отримання ліків у Польщі, українцеві потрібна онлайн-виписка з лікарні англійською мовою, де є дані про стан здоров’я та схема лікування. 

«У Польщі легше перейти на інші препарати. Знайома Тетяна втретє змінила ліки. В Україні немає такого вибору препаратів і тому для заміни треба дуже вагомі причини. Але в польському суспільстві існує стигма, негативне ставлення до ВІЛ-позитивних, вони бояться розкриття свого статусу. Це релігійна країна. Але 90 відсотків ВІЛ-позитивних – це чоловіки, серед яких багато геїв». 

Херсонка Наталія: 

«Півроку провела в окупації. З 11 вересня живемо в Києві. Тут спокійніше з обстрілами, але не легше – роботи немає, світло часто вимикають. Чекаємо, що в Херсоні ситуація зміниться, щоб повернутися. Але іноді ловлю себе на думці, що цього не станеться – не буде куди повертатися. Якось під ранок снився сон, що я приїхала в Херсон подивитися на наш дім, а його немає, одні руїни». 

Контекст

На початку березня ворожі війська зайшли в Херсон і згодом окупували практично всю область. На окупованих територіях викрадали проукраїнських політиків, активістів, журналістів, вбивали та катували мешканців. Попри тиск у найбільших містах області люди виходили на акції проти окупації. Херсонщина стала одним з осередків партизанського руху.

11 листопада Збройні сили України звільнили правобережну частину області разом із Херсоном. Лівобережжя області досі перебуває під контролем російських військ.

Чим цього року особливий Мандрівний фестиваль Docudays UA 

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається щороку впродовж останнього тижня березня у Києві. А з жовтня до кінця грудня його найкращі фільми показують у регіонах на Мандрівному фестивалі.

Цьогоріч він розпочався 12 листопада у Києві, до кінця року побуває у 22 областях України. Та вперше — за кордоном. 

Тема цьогорічного Мандрівного – «Надзвичайний стан», яка з початком повномасштабної війни зрозуміла всім українцям. 

У програмі Мандрівного Docudays UA – короткометражні стрічки, зняті українськими режисерами після початку вторгнення. А також іноземні та українські фільми з програми, яку команда готувала для показів у кінотеатрах Києва. 

Про перший показ Docudays UA на Херсонщині  можна прочитати у матеріалі

 

Організатори:

Громадська організація «Докудейз»

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Благодійна організація «Фонд милосердя та здоров’я»

ГО «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв»

Спецвипуск 19 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut, Польського Інституту у Києві. Інклюзивність фестивалю підтримують Ощадбанк та Mastercard. 

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини