Говоримо дослівно. Вербатім як унікальне явище в сучасній культурі

Чимало читачів у віці 30+, напевно, пам'ятають, що відносно недавно в комп'ютерних технологіях широко застосовувалися знімні носії інформації - дискети. На пострадянському просторі особливою популярністю користувалися дискети, що випускалися фірмою Verbatim, і саме з цим словом, зображеним на носії, асоціювалася сама технологія зчитування та зберігання інформації.

Однак науковий прогрес, як відомо, на місці не стоїть. І зараз, у двадцяті роки двадцять першого століття, дискети (у тому числі й виробництва фірми Verbatim), видаються не більше ніж анахронізм або раритетним зразком культури минулих часів.

Проте, саме слово "вербатім" набуло нового дихання вже зовсім в іншій сфері людської комунікації. Популярним воно стало в сучасному театральному середовищі, що представляє “нову драму”. Популярне воно також серед журналістів та соціологів, що поряд з театральними діячами склали невід'ємний тріумвірат колективу авторів документальних текстів, у яких широко застосовується техніка вербатіму.

Слово "verbatim" у дослівному перекладі з латини означає "дослівно" і, якщо говорити про сучасний документальний театр, то в цьому понятті міститься його квінтесенція. Адже документальні тексти насамперед мають справу з промовою реальних людей, а не вигаданих, типізованих персонажів, як це заведено в “традиційній” драматургії. А принцип дослівності для "нової вербатім-драми" дуже важливий. Наприклад, за методикою, яку багато дослідників називають “ортодоксальною”, текст є компіляцією розшифрованих інтерв'ю з людьми, записаними на диктофон. "Традиційний" драматург виключається з поля вербатім-тексту, а автор, який цей текст створює, позбавлений права додати від себе хоча б слово. Як сказано вище, драматург у цьому напрямі виступає лише як компілятор уже готових фраз і слів, і єдине, що йому дозволено в “ортодоксальному” варіанті вербатім-тексту - це скорочувати зібрані інтерв'ю.

Це зовсім не означає, що вербатім-драматургія повністю позбавлена ​​авторської позиції. Саме навпаки: часто вже спочатку, при виборі теми, автор чи група авторів орієнтуються на цілком певну (як правило, гостросоціальну чи навіть політичну) проблему, стосовно якої автори вже склали однозначну думку. Подальша робота - інтерв'ю з респондентами, розшифрування матеріалу та його безпосередня компіляція - спрямовані на те, щоб усіляко підкреслити, зробити якомога опуклішою заявлену тему.

Такий підхід, звісно, ​​значною мірою збіднював ідеологічну складову документальних текстів. Адже, по суті, читачеві (глядачеві, слухачеві) пропонується безальтернативний погляд на проблему, який до того ж у тексті представлений невигаданими словами, репліками та монологами, “прямо із реального життя”.

Ці елементи, зокрема, широко застосовувалися з початку двадцять першого століття в Росії, де під цей формат було навіть створено спеціальний “Театр.doc”, який об'єднав театральних діячів та публіку, опозиційно налаштовану до керуючого режиму.

У текстах “Театра.doc” багато представлені різні верстви суспільства, причому дуже важливим предметом дослідження є маргінальне середовище: важкі підлітки, бездомні, алкоголіки і наркомани, злочинці, нелегальні мігранти тощо. Пізніше в “Театрі.doc” вийшли на новий, політичний рівень: з'явилися вербатім-тексти про теракти у Беслані та аеропорту Домодєдово, про вбивство аудитора Сергія Магнітського тощо.

Щодо України, то можна сказати, що і вербатім-театр, і документальний театр загалом у нашій країні досить суттєво відрізняється і від родоначальників напряму - англійців, які ще у 80-х роках минулого століття за допомогою театру “Ройял Корт” перенесли вербатім на сцену, і від російських авторів. Підхід до дослідження тем на українському ґрунті відрізняється більшою гнучкістю за ставленням до матеріалу, і він не настільки радикальний, як російські зразки. А постановочна трупа в Україні, яка працює з документальним матеріалом, дуже часто допускає всілякі “вільності”, які російськи ортодокси навіть заборонили застосовувати: використовуються грим, хореографія та вокал, інструментальне музичне оформлення, костюми. Що важливо: в українському середовищі, як раніше й у Великій Британії, почали широко застосовувати симбіоз “справжнього” вербатіму та “традиційного” авторського тексту.

Втішно відзначити, що одними з піонерів розвитку вербатім-театру та взагалі документального театру в Україні став Херсонський центр імені Всеволода Мейєрхольда, який декларував пріоритетність документалістики з перших днів свого існування – з серпня 2008 року. З того часу на базі Центру створено кілька десятків вербатім-текстів і вистав на різну тематику. Це і "Сtrl c-Ctrl v" про життя "офісного планктону" (режисер Максим Афанасьєв), і "Шмарун", створений на основі ряду інтерв'ю з вагітними жінками (режисер Андрій Май), і "КосмозГ", присвячений темі науки і мракобісся (режисер Максим Афанасьєв), і тексти, зібрані на основі спогадів покоління Другої світової: "Гойдалка", "Я пам'ятаю, як Ленін помер" (режисер Андрій Май).

В орбіту уваги "мейєрхольдівців" потрапила також етнокультурна тематика, що виявилося в таких документальних спектаклях, як "Трамвай на Крошню" та "Доміно на ідиш" (режисер Андрій Май).

Досліджуючи вербатім як унікальне культурне та наукове явище, херсонський соціолог, один із засновників Центру імені Всеволода Мейєрхольда Микола Гоманюк у своїй роботі “Соціологічний потенціал вербатім-тексту” (травень 2021 року) зазначає: