«Дід працював, батько працював й я працюю на шахті». Чи виживе вугільна галузь Львівщини
Уже 60 років, з дня у день, на глибину майже півкілометра щодня спускаються гірники шахти «Межирічанська» на Львівщині. За всю історію копальні було видобуто понад 48 мільйонів тонн вугілля. Сьогодні тут працює 1065 людей, серед яких є шахтарі вже у третьому поколінні.
Подорож у минуле
17 вересня, у свій 60-річний ювілей, на «Межирічанській» прозвітували про виконання річного плану – видобуто 108 626 тонн. Таким чином шахтарі за професійною традицією раніше від усіх відзначають «новий рік». А рекордну кількість вугілля на «Межирічанській» було видобуто 1978 року – майже півтора мільйона тонн.
З тих часів, як шахта запрацювала, тут змінилося небагато – типова сіра радянська адмінбудівля, тільки де-не-де металоплатискові вікна і кондиціонери, доглянуті клумби. З нового – скульптура Матері Божої. Біля входу – буфет, куди йдуть ті, хто приїхав на зміну раніше і встигає ще випити каву. Високі столи без стільців, наче десятиліттями тут теж нічого не мінялося, хіба з’явилися холодильники з прозорими дверима. Дещо дисонує з типовими коридорами велика зала для зборів та планерок – високі стелі, колони в стилі сталінського ампіру і скульптура святої Варвари – покровительки артилеристів, саперів, військових інженерів, ракетників, ковалів, металургів, гірників, рудокопачів.
Чому люди йдуть
Ігор Крокош очолює шахту №3 «Межирічанська» з 2016 року. Він вже 14-ий за 60 років директор підприємства.
«За всю історію шахти було видобуто 48 мільйонів 411 тисяч тонн вугілля. Шахта за радянських часів була флагманом Львівсько-Волинського басейну. 22 роки копальня працювала з навантаженням понад мільйон тонн. Сьогодні, звичайно, ми не можемо похвалитися такими здобутками, які виконували наші попередники, але промислові запаси становлять десять з половиною мільйонів тонн», – розповідає директор підприємства.
На шахті працює 1065 чоловік. Але, починаючи з 2016 року, пояснює Ігор Крокош, шахта зіштовхнулася з кадровою проблемою. Через низький рівень зарплати і її постійну затримку люди почали масово звільнятися. Лише за два роки пішли з копальні 600 чоловік. І хоча ситуація дещо стабілізувалася, питання плинності кадрів залишається.
«Наприкінці 2017-го року вдалося стабілізувати цю ситуацію завдяки профспілкам, голові ОДА, генеральному директору, адміністрації державного підприємства, вдалося підняти рівень заробітної плати на 40%. Таким чином ситуація стабілізувалася, але однаково кількість людей, яка звільняється, перевищує тих, що влаштовуються. З початку року у нас звільнився 91 чоловік, прийнято на роботу 65», – каже Ігор Володимирович.
Усьому цьому передували перекриття трас, акції протесту як у Сокалі, так і у Львові. Сьогодні середня заробітна плата по ДП «Львіввугілля» становить 15 тисяч гривень.
«Також були питання з відвантаженням вугілля. Останній місяць десь воно налагодилося. І сьогодні основне питання – це збільшувати видобуток. Відповідно, відвантажувати вугілля, щоби можна було отримувати вчасно кошти. Безпосередньо на шахті «Межирічанській» працює лава 595, яка орієнтовно працюватиме ще до листопада. Далі ми маємо перехід у лаву 594, у якій ведуться монтажні роботи. Але дуже проблемним питанням на шахті є введення другої лави – 378-ої, монтаж якої триває вже рік, лава оконтурена вже 3 роки, але потрібно ще 20 з половиною мільйонів для завершення фінансування монтажних робіт по цій лаві. І якщо б ми запустили її, то могли би видобувати не менше тисячі тонн на добу», – веде далі Ігор Крокош.
Після підняття зарплатні, влаштовуватися на шахту приходять і молоді, і ті, кому залишилося до пенсії 2-3 роки, адже гірники йдуть на відпочинок по вислузі років – 20 років для ГРОВ (гірничий робітник очисного вибою) і прохідників.
«Якщо ти у 20 років прийшов на шахту і 20 років працював ГРОВом, то в 40 можна йти на пенсію. Це не обов’язково, що ти маєш звільнитися і вже не працювати, але в більшості це молоді люди, яким ще працювати і працювати. Коли я приходив на шахту, то середній вік десь був 50-55 років, то сьогодні – 40», – каже директор.
У Червонограді, зокрема, і Сокальщині, загалом, майже все у тій чи іншій мірі пов’язано з шахтами, важко знайти родину, де б не було, бодай у минулому, тих, хто працював у копальні. Сьогодні молодь їде шукати щастя за кордоном чи на якихось дрібних підприємствах. Але ДП «Львіввугілля» однаково формує майже половину бюджету Червонограда (47%) і працює тут вісім тисяч людей. Після закриття першої «Червоноградської», п’ятої «Великомостівської», «Бендюзької», «Зарічної» та «Візейської» держпідприємство – це шість шахт.
«Якщо шахта закриється, а тут працюють і чоловіки, і жінки, їм треба буде шукати роботу. Хоча нам потрібне обладнання, новітня техніка – ми маємо де працювати. Звичайно, потужні пласти вже давно відпрацьовані. Лава 378, яка чекає на запуск, має запаси 200 тисяч тонн. Ми маємо де працювати, але нам потрібна техніка. Звісно, за останні роки воно частково надходить, проводяться капітальні ремонти. Але ми користуємося новим обладнанням зразка ще 70-80-их років. А на нове у нас коштів немає», – каже директор.
Ремонти – просто під землею
Шахта працює в чотири зміни, цілодобово. Робочий тиждень – шість днів. Найбільша зміна – це перша ремонтна, 380 чоловік. Вони проводять ревізію, ремонт обладнання, заміну, одне слово, все, що передбачено технологічним процесом.
«При видобутку вугілля ми не зможемо ремонтувати комбайн, ми не можемо вкорочувати конвеєр для ремонту. Це технологічна зміна, яка спеціально передбачена для обслуговування механізмів, які використовуються. А вже приходить друга, третя, четверта зміни, які займаються видобутком, проходкою. Фактично на підприємстві близько 70% обладнання мають 100-відсотковий знос. Є обладнання, яке працює від вводу шахти в експлуатацію – підйомні машини, вентилятори», – каже Ігор Крокош.
Сьогодні ДП «Львівугілля» відвантажує вугілля за договорами з «Центренерго». Паливо йде на Зміївську, Трипільську та Київську електростанції. Тим часом на станції «Соснівка» заходять ешелони з російським вугіллям і прямують на Центральну збагачувальну фабрику.
Автор відео Микита Печеник
- 500 метрів від поверхні
Великі роздягальні з лазнями, мабуть, не мінялися з моменту свого відкриття. Ряди вішалок, на яких завжди одяг, адже одна зміна міняє іншу. Сірі роби з світловідбивачами, гумове взуття, білі каски, рукавиці… А ще ліхтарі та саморятувальники – портативні шахтні респіратори на випадок аварійних ситуацій, коли повітря стане непридатним для дихання. Перед спуском – інструктаж з їхнього використання та перевірка їхньої справності. «Надіваєте, і кисню вистачає на 50 хвилин ходу чи 250 – сидячи», - проводить інструкцію заступник директора з охорони праці Олександр Бондаренко, приміряючи розпакований саморятувальник.
Біля кліті потрібно отримати два медальйони – жовтий та зелений. Один залишають при вході, інший – повертають після підйому з шахти. Наприклад, у німецькому Ессені, в музеї «Шлях вугілля» є ціла експозиція з медальйонів, які в Європі можна побачити вже лише як музейні експонати.
Стрімкий спуск у шахту нагадує політ на літаку. Глибина – майже півкілометра. Щоби швидше дістатися до лави 378, треба зачекати на вагонетку, яку робітники називають «каретою». «Карета» – це синій вагончик, закритий з усіх боків, з трьома відділеннями і дерев’яними лавами. Рослим чоловікам без досвіду не легко потрапити у невелике віконечко, яке зсередини засувається дверцятами. Час не пожалів «карету», іржа місцями «поїла» її наскрізь.
Лава 378 вже три роки у розробці.
«Я весь час працюю на цій дільниці. Вже майже два роки у нас нема лави. Тобто лава є, але нема обладнання, щоб її запустити до кінця. Потроху нам його дають. Але не вистачає проводів, ланцюгів, деякого обладнання. Тому ми ходимо, усій шахті допомагаємо потрохи – то тут, то там. І поки що без лави, хоча могли би вже її з’їсти давно», – каже ГРОВ Михайло Ковальчук.
Його перебиває начальник дільниці №3 Роман Каратник: «І то вже обіцяють останні півроку. Мали у травні запускатися. Перенесли на вересень. Вже би могли давати вугілля. Якась перспектива. Заробляти на інших. Грошей нема, а де вони? Напевно, прийдуть. Тільки там ще не розібралися у Києві, коли дадуть».
«Працюю з 19 років. То вже в принципі 20 років повних є. А чи думав, чи не думав, у нас просто такий регіон. У нас мало хто думає. Якщо подивитися на освіту, то на шахтаря ніхто не планував – життя змусило. У нас регіон такий. Що роботи? Крім шахти, роботи немає. Заводи, що були, позакривали. В розвиток району не вкладають. А шахти і далі хочуть закривати. Перспективи жодної. Тільки одне – Польща чи далі кудись їхати, щоб заробити. І так переважно половина вже виїхала. На шахтах малий відсоток працює. А так працюють на будівництві. Хто де знайде. Хтось навіть у сільському господарстві – сезонно, помідори, полуниці збирають», – веде далі Роман Каратник.
«А раптом шахта закриється і що тоді робити?»
«А ми самі не знаємо. Зараз уряд помінявся. А там тенденція інакша. Той уряд весь час говорив, що ми збиткові, якесь російське вугілля зі «сірої» зони возили, бо воно дешевше, чи з Південної Африки. Ну не знаю. Побачимо. Ми нічого про це казати не можемо, тому що кожний уряд тільки на нашу збитковість показує. Не знаю. Хай спочатку вкладуть гроші, а потім питають. А то вони спочатку питають, нічого не давши», – зітхає гірник.
Тим часом чоловіки постійно перегукуються між собою, чомусь звертаючись виключно по батькові: Романович, Степанович, Андрійович…
Юрій Владика працює на шахті електрослюсарем і чесно зізнається, що не те, що не планував стати шахтарем, а навіть у думках такого не було: «Ми в цеху працювали, ремонтував обладнання, а потім перевели сюди – на третю шахту. Попав на бічну дільницю. 14 років і 7 місяців працюю вже».
На хвилину замовкає, а потім веде далі: «Спочатку було страшно. Перший спуск. Люди починають розповідати про різні трагедії. А потім починаєш звикати до того всього. І вже так ніби не задумуєшся над тим, що ти в небезпеці. Просто так може статися, що тебе машина зіб’є на дорозі. Так само і тут. Стараємося один одного пильнувати. Один за одного, щоби не було нічого, попередити, страхувати один одного. Головне, щоб були тверезі, особливо слюсарі. Бо самі розумієте: горілка приводить до трагедії. Йдемо через медпункт. Стараємося, як то кажуть, щоб був тверезий розум і з молитвою – перехрестився і опустився – це все нормально. Виїхав і добре».
Пан Юрій живе у селі. Тому коли повертається після зміни, йде поратися по господарці. Каже, що треба якось виживати, особливо коли затримують зарплату.
Історії тих, що щодня спускаються під землю, ризикуючи здоров’ям і навіть життя, часто-густо схожі між собою – просто не було іншого виходу і часто шахта аж ніяк не гірше за московські заробітки.
«Працюю вже 19 з половиною років. Прийшов з армії, не було куди діватися, пішов в шахту і вже так працюю. Один раз спробував у Москву поїхати і більше нікуди не їздив. Тоді якраз інфляція, курс піднявся, їхали долар був по 6, став 28. Три місяці був у Москві. За два заплатили добре, так, як і обіцяли, а за один місяць попали під інфляцію», – розповідає ГРОВ Павло Пашковський.
У ГРОВ Богдана Дацка стаж трохи менший – чотирнадцять років. Про роботу шахтаря і не думав – їздив на заробітки до Польщі, Москви, але дорога теж виснажує, довго не бачиш родину.
Найменший стаж виявився у заступника директора з охорони праці Олександра Бондаренка. За освітою він будівельник, але якось і його шлях привів до шахти: «Шахта, як бачите, вже 60 років працює, добуває вугілля. Працює непогано. Але було б добре, якби нас трішки підтримували і грошима, і матеріалами. Але маємо те, що маємо».
У діючій лаві
З лави 378 рушаємо вирушаємо до діючої 595-ої. Крізь цілковиту темряву пробивається лише світло ліхтарів-канагонок. Дорогою зустрічаються поодинокі працівники, які щось лагодять, вітаючись між собою: «Дай Боже!» Звичне «добрий день» звучить тут якось наче знущання, тут нема ні дня, ні ночі – є лише темрява.
Щоби швидко перейти з дільниці на дільницю, бувалі користуються короткими шляхами. Невдовзі чується вже знайомий звук – наближається «карета». Здолавши колією кілька кілометрів, ще немалу відстань треба пройти пішки. У якийсь момент починає сильно мести, майже вітрюган, очі засипає пилом, нічого не видно далі як на метр – мабуть, наближаємося до діючої лави. За трохи стає тихіше, чути багато голосів – це дільниця №6. Робітники відлагоджують комбайн. Щоби просуватися далі, треба рухатися майже навприсядки. За мить все заревіло і комбайн зарухався вперед. Нарізнобіч летять шматки вугілля, породи, іскри. Незважаючи на хмари пилу, які здіймаються у повітря, ніхто не одягає респіраторів, вони висять на шиях наче якесь дивне намисто.
Коли комбайн зупиняється, починають переміщувати опори. На незвиклих тріск і скрегіт наганяє справжній жах – здається наче зараз все обвалиться і тебе засиплять тонни руди. Впевненості додають лише білосніжні посмішки на чорних від вугільного пилу обличчях.
«Колектив у нас молодий, професійний, поставлені завдання виконуємо на відмінно, – наче звітує перед начальством бригадир дільниці №6 Василь Жеребецький. – Трошки обладнання у нас не з тих років, старе, але справляємося на відміну від наших міністрів, які постійно про нас забувають, постійно до них звертаємося про заборгованість. Ще мій батько, якого вже давно нема, працював на такому обладнанні».
«Ви з шахтарської сім’ї?»
«Ну так. У нас в Червонограді переважно всі так – батько працював, син працює. На цій шахті працюю вже 12 років. Перед тим був на другій «Великомостівській», яку вже закрили. В загальному вже років 18», – каже Василь Степанович.
«Раптом шахта закриється? Міністри щось собі вирішать…»
«Ну то ми краще міністра закриємо, – сміється бригадир дільниці. – Професії міняти можна. Але на даний момент Червоноград – шахтарське місто. Дуже багато сімей шахтарських, які залежать від шахт, і більшість бюджету міста Червонограда у нас залежить від шахт. Тому щоб закрити шахти, потрібно тут що-небудь будувати».
«Що би ви хотіли змінити в своїй роботі?»
«Що змінити? В першу чергу, це щоб зарплата відповідала роботі. Більше, як то говориться, і вчасно. Ну і модернізація шахт. Щоби обладнання приходило новіше».
«А скільки треба платити?»
«А ви як думаєте? Казали вчора депутати, що їм 60 тисяч не хватає. Ну, я не знаю, як має бути. А ми тут не сидимо за партами і не пишемо. Бачите, треба працювати, заробляти. Вугілля видобули, продали. І відповідно, заробляємо. Звичайно, нехай депутатам 60 тисяч, а нам 50 – більше не треба, поки що».
До розмови приєднується слюсар Олександр Редько: «20 років я же працюю на тій шахті. Дуже важка робота. Додому коли приходиш все болить – руки болять, ноги болять. Мала зарплата, хочеться більшої зарплати. Тисяч 40 щоби ми отримували. Я думаю, це якраз варте нашої праці важкої. Що змінити? Щоб обладнання приходило нове. В мене дідо працював на такому обладнанні. Дідо працював на шахті, батько, я працюю, ще й сина пошлю».
«Не думали змінити профіль?»
«Ви що? То сімейна традиція - працювати на шахті», – сміється Олександр Богданович.
Настав час повертатися. Знову пилова «буря», за пару сот метрів цілковита тиша і тільки час від часу дорогою зустрічають поодинокі працівники, які недбало кидають своє: «Дай Боже». До закінчення зміни ще близько двох годин. Тоді у шахту спустяться інші, й так чотири рази на добу, протягом семи днів на тиждень, 365 днів на рік, з року у рік, без впевненості, що завтра шахти не закриють і родинна традиція працювати у копальні перерветься…
Проект «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
-preview.webp)
-preview.webp)
