Держава співзалежних

Держава співзалежних

Використані шприци у парках і під парканами, неадекватні люди з розширеними зіницями, крадіжки, грабунки, написи на стінах та закладки - усе це, на жаль, для Херсона не дивина. Мова - про наркозалежних. І про нас - співзалежних. Бо живемо разом в одному місті, в одному суспільстві.

Побачивши  на вулиці зустрічного під дією наркотику, більшість людей намагаються оминути його “десятою дорогою” та нарікають: “Чому з цим ніхто не бореться, нічого не роблять?” 

Втім, поліція ледь не щодня звітує про успішну боротьбу з наркоторгівлею. З цим важко не погодитися, адже кожен дев’ятий засуджений відбуває покарання саме за “наркотичні статті”. Кожного року за розповсюдження та зберігання наркотиків затримують стільки людей, що їх чисельність майже дорівнює населенню передмістя Херсона, селища Антонівка, - близько 10 тисяч.

Та попри це, споживачів наркотиків на наших вулицях не меншає.

Експерти, зокрема, асоційований директор з політики та партнерства Альянсу громадського здоров’я Павло Скала*, вважають, що позбавляти волі людей тільки за те, що у них при собі була доза  для власних потреб, - недемократично й неправильно:

Я цілком підтримую ідею декриміналізації статті 309 Кримінального кодексу України (Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту, - передбачає до трьох років позбавленням волі, а якщо повторно -  до п'яти). По-перше, це дозволить поліції сфокусуватися не на споживачах наркотиків, а на їх виробниках та дилерах. По-друге, це дасть можливість наркозалежним людям зберегти свої права й жити спокійно.

Україна має один із найсуворіших лімітів зберігання наркотиків. Їх обсяги, за які настає кримінальна відповідальність, значно менші за середню разову дозу для наркозалежної людини.

Дані дослідження Громадської організації «Євразійський інститут наркополітики» на замовлення Міжнародного фонду «Відродження»

Світова практика гуманізації цієї політики довела: репресії є менш ефективними та більш затратними. Крім того, ця система не призводить до виправлення засуджених та зниження рівня наркоманії й наркозлочинності.

У 2013 році уряд України схвалив Стратегію державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року. Ця стратегія подарувала надію, що влада нарешті лібералізує свої погляди на наркозалежних. Однак, на жаль, статистика доводить інше.

Дані дослідження Громадської організації «Євразійський інститут наркополітики» на замовлення Міжнародного фонду «Відродження»

Нової Стратегії державної політики щодо наркотиків на період з 2021 до 2030 року ще не прийнято, хоча її проєкт уже розроблений Міністерством охорони здоров’я у травні цього року.

Про неефективність ізоляції споживачів свідчить і херсонка Надія. Свого часу вона сама зверталася до правоохоронців та благала  їх “посадити” свого наркозалежного сина.

Я намагалася сина так врятувати, - бідкається пані Надія. - Сподівалася, що там він відзвичаїться від наркотиків, втратить зв'язки з постачальниками та своїми “дружбанами”. Але… Звільнившись, протримався десь із місяць, а потім знову “підсів”. Через його залежність ми залишилися майже в порожньому будинку. Нам постійно телефонують із банків, бо набрав кредитів, де тільки міг.

Пані Надія співзалежна вже понад двадцять років. Що син вживає наркотики, дізналася у 1998 році. 

Він тоді навчався на другому курсі інституту. Мені зателефонував куратор їх групи з претензією, мовляв, я взагалі не слідкую за сином. Спочатку я навіть не зрозуміла, про що мова, не повірила. Але згодом стала помічати, що його поведінка іноді якась дивна. Поговорила з ним відверто, він зізнався й пообіцяв “зав'язати”. Він постійно казав, що хоче кинути. Навіть гіпноз пробували, до ворожок ходили. Але марно. Він уже не міг жити без наркотиків, його просто крутило від ломки. Це дуже страшно, і я понад усе хотіла витягти його. Думали звернутися до реабілітаційного центру в Одесі, але як почула, скільки коштує там перебування, так ледь свідомість не втратила - нам такі гроші й не снилися.  

За зберігання наркотиків хлопця позбавили волі на два роки. Після звільнення він не міг ані навчання продовжити, ані роботу знайти. Щоб знайти кошти на чергову дозу, почав красти. 

Коли його стали затримувати за крадіжки, я винила себе, - продовжує пані Надія. - Бо саме через мене його вперше посадили. І перспектива потрапити за ґрати перестала його стримувати. Позичали з чоловіком у всіх знайомих гроші, теж набрали  купу кредитів - давали хабарі і вмовляли суддів та прокурорів не засуджувати його. Але згодом просто не лишилося, де позичати, і сина посадили. Він вийшов, знову почав красти на наркотики, знову сів… Ми зрозуміли, що це безнадійно. Коли він вчетверте звільнився та почав колотися, вирішили звернутися до наркодиспансеру, скористатися замісною підтримувальною терапією (ЗПТ)**. Лікар попередив: у нашому випадку немає стовідсоткових гарантій, що це спрацює. На жаль, він мав рацію. ЗПТ остаточно підірвала здоров’я сина і, по суті, просто “перемкнула” його на метадон. Тепер він перетворився на “овоч”. У нього немає жодних друзів, роботи, нічого. Ходить по дому, наче зомбі, може забути, що робив хвилину тому. Зі здоров’ям ще гірше: його шкіра стала зеленою,  зуби випали. Єдина “втіха” - виносити речі з дому та красти - перестав, бо вже не потрібно добувати коштів на дозу.  Мій чоловік через постійний стрес став інвалідом. А я вимушена працювати на трьох роботах, бо наших з ним пенсій не вистачає на погашення боргів та хоча б елементарного утримання сім'ї...

Програма ЗПТ - суперечлива, про її статус як надійного методу лікування наркозалежності й досі тривають дискусії. Хтось вважає обов’язковим впровадження в реабілітаційних центрах, інші ставлять під сумнів її ефективність. 

А от Марина, яка проходить ЗПТ, поділилася своєю більш успішною історією*:

Мені 49 років, а почала я вживати наркотики у 12. Через нестачу грошей на дозу часто доводилося красти. Декілька разів потрапляла у в’язницю. За ґратами намагалася позбавитись від залежності, але, виявляється, там не дуже складно отримати наркотики. Коли звільнилася востаннє, мене вважали не жильцем - настільки погіршилося моє здоров’я. Я буквально була “ходячим мерцем”. Мені допомогла моя знайома, Світлана Родік (фахівчиня громадської організації “Синергія душ”), розповівши  про можливий порятунок. Саме Світлана підтримувала мене на початку цього нелегкого шляху. Це був як ковток свіжого повітря.

Зараз жінка повернулася до нормального життя. Її здоров’я значно поліпшилося, наразі вона вже в пошуках роботи і поступово зменшує дозу метадону, щоб взагалі відмовитися від нього. 

А пані Ірина (ім’я змінено), яка витягувала свого сина із залежності, каже: найголовніше у цій справі -  підтримка близьких людей, розуміння суспільства. Саме це надало та надає її синові сил відмовитися від наркотиків. 

Наркоманія -  тяжка хвороба, яку дуже складно вилікувати, - ділиться пані Ірина. - У мого сина  досить типова історія. Почалося все з паління трави, потім почав вживати пігулки,  а потім дійшло і до ін’єкційних наркотиків. Спочатку, як і інші люблячі батьки, я цьому не хотіла вірити, все це заперечувала:  “Як це так, щоб мій син був пов’язаний із наркотиками?” Потім наївно сподівалася, що це тимчасова забавка, що це само мине. До того ж розуміла, що силовими методами цю проблему не вирішити. На жаль, залежність посилювалася. Ніякі мої сльози, ніякі вмовляння не допомагали. Усі в нашій родині страждали від цього. Перш за все, він постійно нас обманював, маніпулював. Таке дуже складно для психіки. Ми намагалися вибудувати з ним діалог. Пам’ятаю, колись пообіцяла йому купити мопед, аби він тільки кинув наркотики. Я свою обіцянку виконала, а він - ні. Апогей цієї історії стався тоді, коли я зайшла до його кімнати й побачила, як він намагався зняти батареї. Напевно, щоб потім продати на брухт і отримати гроші на чергову дозу. Ось тут я не витримала. Накричала, хотіла вигнати з дому. Тоді він погодився їхати у реабілітаційний центр. Там пройшов курс лікування і ми гадали, що все прийшло до норми. Але через 9 місяців хлопець не витримав, знову почав вживати. Ми знову відправили його на реабілітацію, і з того часу він уже 12 років наркотиків не вживає. Щоб залишатися тверезим, син відвідує так звану “Групу анонімних наркоманів”. Її учасники приходять туди 3-4 рази на тиждень, підтримують один одного та допомагають долати залежність за 12-кроковою програмою особистісного росту.  Такі ж групи є і для співзалежних людей. Конкретно в Херсоні така група існує вже 10 років. Ми також там підтримуємо одного, адже це для нас надзвичайно важливо. Бути співзалежним - це взагалі великий стрес, бо  ми фанатично намагаємося вилікувати людей поруч із нами. На щастя, тепер мій син  у повному порядку, знайшов собі роботу, одружився і зовсім нещодавно став батьком.

Програма “12 кроків” була винайдена у США на початку 30-х років минулого сторіччя. Її мета - зміцнити силу волі учасника програми та змінити його на краще, паралельно позбавивши людину від залежності. За її допомогою люди лікуються як від наркотичної, алкогольної, так і від гральної залежностей. 

Крім того, в інших країнах набуває популярності метод раціонально-емоційно-поведінкової терапії, розроблений 1995 року. Вихідна посилка РЕПТ - люди найбільш щасливі тоді, коли ставлять перед собою важливі життєві цілі та завдання, та активно намагаються їх здійснити. І при цьому, обстоюючи свої власні інтереси, мають враховувати інтереси інших людей. Адже ми живемо в одному суспільстві.

* Про це йшла розмова під час престуру “Наркозалежність VS Наркополітика: проблеми та шляхи їх вирішення в Україні” до Дніпра. Організатори заходу - Міжнародний благодійний фонд “Альянс Громадського здоров’я” та громадська організація “Синергія душ”. 

** Програма ЗПТ - метод лікування осіб із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів. Зазвичай для ЗПТ використовують препарати метадону гідрохлорид та бупренорфіну гідрохлорид. Проте в окремих країнах можуть застосовувати медичний героїн або комбінацію бупренорфіну з налоксоном. Замісна підтримувальна терапія не є панацеєю від наркотичної залежності — це лікування хронічного захворювання. Деякі пацієнти програми можуть потребувати терапії впродовж багатьох років, а хтось — протягом усього життя.

Але державі дешевше лікувати людину з наркозалежністю, ніж надалі витрачати ресурси на усунення наслідків такої залежності як поширення ВІЛ-інфекції, вірусних гепатитів, погіршення стану здоров’я, утримання в місцях позбавлення волі людей, які вчинили правопорушення, щоб дістати гроші на придбання наркотиків.

Фото з архіву "Вгору"

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...