Чорні дні Григоріє-Бізюкова монастиря

Святогригоріївський Бізюків монастир був заснований у 1781 р. і до Жовтневого перевороту 1917 р. входив до п’ятірки найбагатших монастирів Російської імперії.

Але революція та громадянська війна стала для обителі справжнім випробуванням. Дещо пізніше виникло два міфи, що стосуються цих найтрагічніших сторінок монастиря: перший – про “підступний розстріл ченцями червоного партизанського загону Івденка”, другий – про розправу махновців над братією.
Лише проаналізувавши автентичні свідчення про ті події, авторові цих рядків пощастило відтворити реальну картину історії монастиря 1918 – 1920 років.
Після падіння влади гетьмана Павла Скоропадського Україну поглинув вир анархії і громадянської війни. З північного сходу розпочала наступ Червона Армія, а в усі кінці України були розіслані більшовицькі агітатори для створення партизанських загонів. Один з них сформували в селах Велика Лепетиха та Каїри Дніпровського повіту Таврійської губернії. Він був підпорядкований Великолепетиському ревкомові. Каїрську групу очолював місцевий вчитель, більшовик, прапорщик воєнного часу Кирило Івденко, а Великолепетиську, – селянин-середняк, у минулому фельдфебель, георгіївський кавалер Павловський, за переконаннями, – анархіст-максималіст. Загін мав зв’язок з Каховським військревкомом.
Займалися партизани тим, що нині називають “рекетом”. Так, 8 лютого (26 січня) 1919 р. херсонська газета “Родной край” повідомила, що Каховка захоплена загоном, що належить або Великолепетиському ревкому, або махновцям, а до Олешок надійшов ультиматум: повстанці вимагали відкуп у сумі 300 тис. рублів, погрожуючи зрівняти місто з землею. В описуваний час махновці діяли в районі Катеринослав – Олександрівськ, а не в наших краях, тож згадані “подвиги” можна цілком ймовірно віднести до Великолепетиського ревкому.
Невдовзі об’єктом уваги партизанів став Григоріє-Бізюків монастир. Втім, тривожні часи почалися для обителі дещо раніше. Ще у січні 1919 р. тут відбувся бій між загоном офіцерів-добровольців колишнього гетьманського VIII Катеринославського корпусу, який у кількості 1000 багнетів і шабель при 4 гарматах під проводом генерала Гната Васильченка пробивався в Крим, та військами УНР отамана Ничипора Григор’єва. Переслідувані українцями добровольці переправилися Бериславським мостом на лівий берег Дніпра та відступили у Крим.
У лютому 1919 р. до монастиря завітав червоний партизанський загін Івденка. Ось як описує цю подію старий більшовик Л. З. Болдирєв, спогади якого зберігаються у Державному архіві Херсонської області:
“В январе 1919 г. партизанский отряд т. Ивденко вышел из Каир и направился в Безюковский монастырь для пополнения отряда продовольствием. Духовенство и монахи монастыря хорошо приняли отряд т. Ивденко, снабдив его продовольствием; после трехдневного пребывания в монастыре, утром отряд в боевом порядке выступил по льду к месту своей дислокации в с. Каиры. Когда отряд вышел на середину Днепра, из колоколень монастыря застрочили монашеские пулеметы по отряду. Т. Ивденко был убит, часть отряда была убита и ранена, остальная часть рассеялась и скрылась в плавнях левого берега Днепра. Отряд перестал существовать.
Внезапное нападение на отряд т. Ивденко служителями Безюковского монастыря вызвал гневное возмущение среди наших подпольщиков и трудящихся г. Каховки”.
Ця версія потрапила в офіційні джерела, зокрема в присвячений Херсонщині том “Історії міст і сіл УРСР”, але одразу впадають в очі кілька деталей, що ставлять її під сумнів. По-перше, – у Російській Православній Церкві військова справа не практикувалася принаймні з часів Московської Смути початку XVII століття. По-друге, – як Івденко, що був професійним військовим, міг не помітити на дзвіниці кулемети і, знаючи про ставлення Православної церкви до радянської влади, не конфіскувати їх?
До того ж, “Короткий життєпис архімандрита Геннадія (Ребези)”, складений архімандритом Серафимом (Вербиним), свідчить, що на момент приходу загону Івденка монастир вже був у руках червоного партизанського загону Дорошенка, що складався з колишніх монастирських наймитів. Спочатку більшовики поставили всю братію до стінки й під загрозою розстрілу стали вимагати грошей. Хоч наявні у обителі цінні папери втратили свою вартість після Жовтневого перевороту, а за оренду землі протягом року ніхто не платив, гроші якимось чином знайшлися і ченці уникли розправи. Але Дорошенко зробив монастир своєю базою і змусив ченців працювати на “нових господарів”. Саме тоді до обителі прийшов і загін Івденка. Обидва партизанські ватажки чинили розбій та грабунки у навколишніх селах.
Двом послушникам Миколаю та Євтихію якимось чином пощастило вирватися за монастирські стіни і втекти до Берислава, де стояла залога військ УНР. Місцевий комендант Осауленко, незважаючи на катастрофічне становище, в якому опинилася українська влада на Півдні після переходу отамана Григор’єва на бік більшовиків, все ж вислав до монастиря сотню козаків. 13 лютого 1919 р. на сторінках газети “Родной край” з’явилося повідомлення:
“Берислав. 12 февраля: 10 февраля в два часа дня моя сотня под командованием офицера Нечитайло разбила засевшую в Григорие-Бизюковом монастыре и производившую грабежи банду в 200 человек с главарями Ивденко и Дорошенко. Ивденко и 10 бандитов убиты моими казаками. Дорошенко и другие арестованы. У меня 1 ранен. Забрано 2 пулемета, 10 лошадей, 2 орудия, 11 зарядных ящиков, 13 винтовок.
Комендант Бериславского и Нововоронцовского районов Херсонщины Осауленко” .
Ці рядки остаточно розвінчують створений Болдирєвим міф про “підступний розстріл ченцями Григоріє-Бізюкова монастиря партизанського загону Івденка”. Вони ж дали привід авторам відповідного нарису в “Історії міст і сіл УРСР. Херсонська область” назвати ченців “прислужниками українських буржуазних націоналістів”.
Втім, Болдирєв не був безпосереднім свідком цієї акції і послуговувався лише чутками, а от у каральному поході проти монастиря йому, правдоподібно, випало взяти особисту участь. Сталося це вже після зайняття червоними Берислава та розгрому загону повітової міліції Шохіна. Ось про що свідчить Болдирєв:
“…Зная, что священнослужители и монахи Безюковского монастыря имеют оружие, которым они расстреляли партизанский отряд т. Ивденко, наш Каховский военревком вместе с командованием отряда т. Павловского поставили задачу обезоружить монахов и отомстить за расстрел партизанского отряда. Отряд направился по мосту через Берислав в Безюковский монастырь, по пути обезоружили шведов – жителей села Старошведское, которые вели борьбу против советской власти. Наш отряд занял Безюковский монастырь, обезоружив монахов и священнослужителей, отомстив за расстрел партизанского отряда т. Ивденко и благополучно вернулся в Каховку”.
Під час каральної акції більшовиків більшість ченців розбіглася й сховалася у місцевих селян, а ієромонахи Йосиф, Місаїл, Мелетій, ієродиякони Сергій, Василій, схимомонах Пантелеймон, ченці Геласій та Феодосій, інок Іоанн (Алферов) а також двоє послушників – Іоанн та Євтихій були закатовані у монастирському винному підвалі. Їх імена доніс до наших днів поминальник отця Леоніда Гошкевича, що зберігається у фондах Херсонського краєзнавчого музею. Монастир у черговий раз пограбували.
Втім, ця трагедія не припинила існування обителі. Газета “Родной край” 21 лютого ( 8 березня) 1919 р. повідомила, що у пастирсько-місіонерській школі Григоріє-Бізюкова монастиря закінчилися іспити і 17 слухачів отримали посади священиків та місіонерів.
Тож спогади Болдирєва дають підстави стверджувати, що не махновці, а саме більшовики були винуватцями жахливої трагедії, що сталася в монастирі. Це розвінчує ще один міф, поширений серед церковної ієрархії. Він спирається на сумнівні свідчення місцевих жителів. Справа в тім, що командир партизанського загону Павловський після недовгої служби у 46-й стрілецькій дивізії Червоної Армії дійсно перебіг до повстанців Махна, що, мабуть і дало підстави приписати вказаний злочин махновцям.
Невдовзі до монастиря знову “завітав” Дорошенко, який перейшов на бік повсталого проти радянської влади отамана Григор’єва. Він знову перетворив обитель на свою ставку, але навряд, чи змінив ставлення до православного духовенства, хоч іменувався вже не “товаришем”, а “батьком”. У червні його загін був розбитий червоними, а сам Дорошенко розстріляний .
Того ж 1919 р., за свідченням монастирського фельдшера Миколи Ногачевського, група підлітків вирішила пограбувати склеп похованого у вежі монастиря єпископа Іустина, що помер у 1903 р. Темної осінньої ночі зловмисники підійшли до монастирського муру і стали пробивати ломом отвір. Коли ж святотатці пробили декілька отворів, зі склепу вирвалася яскраво-фіолетова струмина вогню. Перелякані хлопці розбіглися.
1920 р. обитель остаточно зайняли підрозділи Червоної Армії. Ці події знайшли відображення у п’єсі Михайла Булгакова “Біг”, дія якої розпочинається саме у монастирі в Північній Таврії. Пригадаймо репліку приват-доцента Голубкова: “У них внизу подземелье… Очевидно, пещеры, как в Киеве”. Відомо, що єдиний з монастирів Північної Таврії, що має печери, – Григоріє-Бізюків.
Серед заарештованого червоними духовенства був і викладач основ богослів’я у місцевій місіонерській семінарії архімандрит Ніл (Жуков). З якихось фізіологічних причин він не мав бороди. Правдоподібно, що саме його Михайло Булгаков зобразив під ім’ям Високопреосвященнішого Африкана Єпископа Сімферопольського і Карасубазарського, який переховувався у обителі з документами хіміка Махрова і “удостоївся” з вуст червоного командира Баєва образливого епітета “гнида безбородая”. Чекісти звинувачували архімандрита у приховуванні монастирських цінностей, хоч той, як педагог, не мав до них жодного стосунку. До того ж, після нападів червоних партизанів Івденка та Павловського, в монастирі вже не залишалося жодних матеріальних цінностей…
Громадянська війна добігала кінця, але справжнє лихоліття для Григоріє-Бізюкова монастиря лише починалося...

http://old.vgoru.org/old/modules.php?name=News&file=article&sid=6330

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини