Logo
Версія для друку

Хай чоловіки не ображаються. Про децентралізацію та жінок

Рекомендовані Виконавча директорка регіонального відділення Асоціації міст України Лариса Оленковська. Фото взяті з Facebook Виконавча директорка регіонального відділення Асоціації міст України Лариса Оленковська.

Так склалося, що тепер при владі більше чоловіків, особливо у великих населених пунктах. Вони частіше дають інтерв’ю, про них більше пишуть. Тож редакція «Вгору» вирішила дізнатися більше про тих, хто ще мало відомий.  І попросили виконавчу директорку регіонального відділення Асоціації міст України Ларису Павлівну Оленковську розповісти про лідерок сільських громад, адже вона постійно їздить по селах та спілкується з місцевими. 

Керівниця РВ АМУ дуже зраділа: «Ви навіть не уявляєте, які у нас чудові жінки! Я їх обожнюю, і можу годинами про них розповідати!».

І Лариса Павлівна виявилася настільки чудовою оповідачкою, що ми вирішили опублікувати без коментарів її розповідь. Хоч вона  вийшла і задовгою, та все ж, на жаль, розповіді не про всіх героїнь потрапили до цієї статті.

Мама для всієї громади

- Перша жінка, про яку дуже хочу розказати, це Валентина Дмитрівна Костенко, вона голова Великокопанівської ОТГ. У нас дуже давня історія знайомства. Ми зустрілися абсолютно випадково, багато років тому. Мені було потрібно в рамках одного проекту допомогти комусь із жінок, які перемогли на місцевих виборах, потрапити на стажування до Сполучених Штатів Америки (там були обмеження за віком, за освітою, та інші). А Валентину Дмитрівну тоді вперше обрали головою сільради у Великих Копанях. Не пам’ятаю, який це був рік, можливо, 2002, чи 2006. Коли вона прийшла, я ще подивилася на неї і думаю: і як це вона почуватиметься в якості голови? Розумієте, дуже інтелігента людина, з відчуттям власної гідності, але була якась, як сказати, - трішки «затиснута». Буває, що люди приходять на посаду, хочуть щось поміняти, але не знають, як це зробити. А ось про цю людину хочу зараз сказати, що жодної секунди не шкодую, що рекомендувала її для стажування.

Голова Великокопанівської ОТГ Валентина Костенко.

Вона знайшла всі можливі варіанти, щоб підвищити свій рівень обізнаності про місцеве самоврядування і кожну дещицю своїх знань використати для своєї громади. Сьогодні навряд чи хтось в Україні не чув про Великі Копані. А якщо не чув, то все одно щось про них та знає. Що це наша овочева столиця, що це місце, де надзвичайно працьовиті люди. Знає безліч історій  про те, як кожен – підкреслюю - кожен мешканець цієї громади, дбає, щоб у нас була зелена продукція на столі увесь рік. І ось така працьовита, активна громада отримала лідерку.

Я коли її бачу, розумію, що це - фонтан енергії. Її вистачає на всіх і на все. Знаєте, в індусів є таке божество, шестирукий Шива. Оце - Валентина Дмитрівна. Я не знаю такого місця, де б не відчувалася її присутність.

Коли вони вже стали Великокопанівською ОТГ, ми приїхали туди й вирішили пройтися місцевими «культурними місцями». Що маю на увазі? Зазвичай це найбільш занедбана сфера в сільських громадах. На це ніколи не вистачало ні коштів, ні сил. Якщо в дитсадках та школах щось ще «рухалося», то все, що стосувалося культури, було страшенно занедбаним. Але - не в цій громаді. Навіть із тими мінімальними коштами, які мали до об’єднання, вони намагалися робити все, щоб ця галузь процвітала. Я по-хорошому  позаздрила дітям із цієї громади. Тому що коли ми зайшли, зокрема, в костюмерну їхнього Будинку культури, то була вражена. Хай на мене Олександр Книга не ображається, але Херсонський обласний музично-драматичний театр «десь там» поруч із Великокопанівською громадою. У них чудовий костюмерний цех, вони роблять усе, щоб їх діти були найкращими, найгарнішими і відчували себе на злеті. Мене надзвичайно вразили ті можливості, які громада ще до об’єднання вже створювала у себе. Ну а тут - ще й ресурси прийшли. І жодної хвилини Валентина Дмитрівна не вагалася, коли визначалася зі стратегічними завданнями. Вона для себе сказала, що це - люди. Люди  не тільки місцеві, а й ті, хто буде творити цю громаду. Вона намагалася за будь-які гроші залучити в громаду кращих фахівців: і лікарів, і проектних менеджерів, і гарних управлінців. Купували житло, і вона першою почала це робити в Херсонській області. Пам’ятаю, як вона казала: «Почую, що хатка якась продається чи буде продаватися, тож сільрада її купує. Ми її відремонтуємо й віддамо комусь. І людині буде приємно, І нам - фаховий мешканець, і розвалля посеред громади стояти не буде». Ось такий жіночий господарський підхід Валентина Дмитрівна демонструє в усьому.

Якщо чоловіки думають, скажімо, більше про техніку, про щось глобальне. То жінки думають, у тому числі, і про те, як упорядкувати життя в громаді. А це для людей - надзвичайно важливо. Бо кожен із нас - або мама, або бабуся, або дідусь, або батько. Тобто всі, так чи інакше, прив’язані до дитячого середовища. І попри те, що їй це було надзвичайно складно робити, з різних причин, але вона у своїй громаді зробила для дітей все. Вони взяли ліцензію на харчування  комунальному підприємству сільської ради. І взяли харчування дітей у школах під своє крило. Відтоді його змогли контролювати як сільська рада, депутати, так і батьки. Резон був прямий. Кожен має право прийти й переглянути, як комунальним підприємством витрачаються кошти. А витрати в межах року на харчування дітей - чималі.

Вони стали думати, як згуртувати громаду. Крім клубу почали створювати так звані «родинні будинки». Сьогодні люди індивідуалізувалися настільки, що вже навіть гостей неохоче приймаємо - я це скрізь спостерігаю. Тому створили таку «хатинку», де можна відсвяткувати, наприклад, народження, весілля, хрестини, будь-яке родинне свято, запросити гостей. Хата просто віддається громадянам із кухнею, зі всім «начинням», і особливої плати за це не беруть, якісь мінімальні кошти за використані ресурси, наприклад, за електрику. Великокопанівці намагаються запозичити будь-які проекти по всій Україні  - їздять, дивляться, усе перевіряють, якщо гарна ідея - тягнуть у громаду. І так, по дрібничках. Я вже не кажу про відремонтовані дороги, освітні заклади або збудований центр безпеки - усе це також є. Але, зверніть увагу, - це роблять гуртом. Я кажу  про ту невидиму складову, яка формує дух громади, яка її згуртовує й робить родиною. І якщо характеризувати Валентину Дмитрівну як лідера, то вона, - мама для всієї громади. Вона кожного готова захищати, щоб нікого не образити, навіть звинувачену сторону,  кожного бере під своє крило і свій захист. Я щаслива, що такі люди є в нашій країні.

Я спостерігаю наших голів, - ви не уявляєте, яку витримку, силу волі  потрібно мати, щоб і надалі здійснювати їх повноваження. Особливо зараз, у такий складний час. Викликів – безліч...

За громаду - на «ринг»

- З Галиною Павлівною Лобунько познайомилися  нещодавно, коли вже почався процес децентралізації. Вона була головою Червоноперекопській сільради і приїхала на зустріч в облдержадміністрації. Тоді йшла боротьба між Червоним Перекопом (зараз це Зелений Під) і Тавричанкою. Тавричанку тоді лобіювала, царство їй небесне, уже покійна Віра Найдьонова, щоб та стала центром громади. І хотіли приєднати до себе Червоний Перекоп. А Червоний Перекоп, у свою чергу, - вважав, що теж можуть створити громаду з центром у своєму селі. Тож Галина Павлівна прийшла, вперла кулаки в стіл і наполягла, що їх громада теж має право на існування. Я ще подивилася по карті: «Боже, кого ж вони там будуть приєднувати?! Як   взагалі будуть діяти?» Але Каховський район -  особливий. Він ніколи не був бідним завдяки багатьом факторам. І тому там виникло дуже велике протистояння між різними групами. Боротьба йде за канали, за поливні машини, які свого  часу ради віддали на районний баланс. Уявляєте, громади передали в ті тяжкі часи районній владі безцінну техніку, а коли села об’єдналися в ОТГ,  техніку їм не повернули. Навіть вугілля, закуплене на рік для шкіл, - і те зі сховищ вигребли, вивезли в райцентр. Ударили морози, а топити нічим, бо вугілля на балансі районного управління освіти.  Тож створити на той час громаду в Каховському районі -  уже  було подвигом.

Голова Зеленопідської громади Галина Лобунько. 

Отже, коли вперше тоді побачила Галину Павлівну, одразу відчула, що це - дуже сильна людина. Але  цього для економічного розвитку громади замало. Потрібна ще й підприємницька жилка.   Зелений Під розташований фактично на трасі і міг стати доволі привабливим центром. Так, принаймні, ситуація виглядала на той час, коли ми ще мали можливості кримської території. Сьогодні все трішки  інакше, і тому я тихо радію, що Зелений Під і Тавричанка почали створювати умови для залучення коштів саме зараз, у доволі сутужний час. Бо інвестиції заходять тоді, коли міняється територія. Ніякому інвестору не потрібні зруйновані дитсадки й розшарпані дороги. Кожен хоче вкладати в підприємство і бути впевненим, що свою продукцію вивезе, а його працівники не будуть перейматися тим, куди подіти дитину на робочий час. Тому вважаю, що Тавричанська та Зеленопідська громади дуже слушно, конкуруючи між собою, розпочали цю роботу й утвердилися.

Іванівській феномен

- Я  тихо радію за тих чоловіків, які вміють делегувати повноваження. Є у нас така степова громада - Іванівська, прізвище у її голови Дебелий (Віктор Олексійович). До того ж, це дужий, кремезний чоловік. Ми вперше до нього приїхали, коли привезли для обміну досвідом інших голів ОТГ. І що мене вразило, це те, що він від природи (бо ніде не міг цієї якості  набути) ідеальний менеджер. У нього в сільраді повно молоді, у нього всі надзвичайно активні, а він - десь там збоку, начебто  ні при чому. І його попри статус та комплекцію майже не видно. Тобто, уміти, як він,  піднести колектив, дати людям розкритися як особистостям - це рідкісний талант і дар.

Але спочатку хочу розповісти, яку стратегію вибрала Іванівська ОТГ. У нас кожна громада шукає свій шлях - як і з чого розпочати. І є багато різних способів: наприклад, одні починають усе «тягти в центр», інші починають розбудовувати кожен населений пункт. І в кожного свої резони, свої пояснення. У степовій Іванівці, де об’єдналися   вісім сільрад і дуже багато малесеньких сіл, розкиданих на величезних відстанях (у нас в області прикладів таких мало), і бездоріжжя страшне, - там рушієм стала ідея створити оазу в самій Іванівці. Тож вирішили,  раз громада величезна, то  роздрібнити наявні кошти  буде неефективно. Громада величезна за площею, а за кількістю населення -  один із найменш заселених районів області. Люди зазвичай покидають такі території, виїздять. Така вже сьогодні природа людей -  не тримаються за хати, за дружні зв’язки, за огорожі,   шукають, щоб були тут і зараз добробут, зручності. А наша українська ментальність ще в тому, що наші люди над усе дбають про комфорт, гарні емоції, красу. Щоб було чисто і зелено.   Мене,  людину, що займається з громадами стратегічним плануванням, це просто вражає. Будь-яке дослідження, яке  проводимо, виявляє: найбільша проблема - це бруд та обмаль квітів. Людей це турбує найбільше, а вже потім - дороги та решта проблем.  І коли лідери громади розуміють, що для людей це важливо, і починають не тільки глобальні проблеми вирішувати, а ще й наводити лад на вулицях та в парках - це розумно і перспективно. Так ось, в Іванівці є такий дуалітет у владі - і сильний чоловік, і сильні жінки. Що стосується доріг, техніки та інших глобальних речей - цим голова займається. А що стосується організації навчання, шкіл, культурного дозвілля, це - дівчатка. Голова: «Ви таке придумали? Добре, молодці, зараз тільки порахуємо - нормально, дійте»…

Секретар ради Іванівської ОТГ Вікторія Щаслива.

Там є секретар ради, Вікторія Сергіївна Щаслива і начальник відділу освіти Катерина Володимирівна Бондаренко. Коли  їх побачила, то дуже здивувалася: звідки  в глибинці, у степу, люди з таким рівнем інтелекту, з такою силою, енергією і завзяттям?

Вони одними з перших організували Іванівський шкільний округ. У нас тільки ще одна громада в Скадовському районі спромоглася створити навіть не повний округ, а опорний освітній заклад. Попри те, що держава дає гроші на оснащення опорних освітніх закладів, мало хто йде на такий ризик - розбудовувати освітній округ. Бо це означає, що потрібно піти на конфлікт із учителями та батьками. У кожному, навіть маленькому, селі є середня школа. І там, наприклад, у старших класах навчається п’ять або навіть двоє учнів. А  Вікторія каже: «Їх треба звідти витягати! Якими людьми вони виростуть, якщо у них навіть немає можливості спілкуватися з однолітками? Як вони соціалізуються?» Ці жінки пройшли через конфлікти, через суди і домоглися пониження статусу шкіл у селах (це вимагається статусом освітнього округу), залишили там із першого по п'яті класи. А старших діток стали підвозити до школи в центрі громади. Вони за літо зробили неможливе. Я досі дивуюся, як змогли побудували нашу каховську зрошувальну систему. Так ось, іванівський феномен - із цієї ж серії. Доріг не було, так вони купили грейдер і за літо всі шляхи впорядкували, купили автобуси, відремонтували школу і запустили. І це при тому, що мільярдів у них немає. Але, крім коштів, потрібен ще управлінський талант, щоб усе це організувати, бажання - це однозначно, і вміння управляти людськими ресурсами. Тому що, крім грошей і техніки, потрібні люди, котрі все це реалізують.

Але тепер треба бачити, як діти навчаються - у красі, у теплі, у гарному середовищі. У них є  можливість спілкуватися, набувати знань, розвивати таланти. І все це - завдяки цим двом жіночкам.

Начальник відділу освіти Іванівської ОТГ Катерина Бондаренко.

А тепер громада, також першою в області, створює професійний ліцей. Для чого? Якщо говорити мовою економіки, то чим довше затримуєш дитину на своєї території, тим більша ймовірність, що вона тут створить сім’ю й залишиться. Особливо якщо знайде відповідну роботу і свої соціальні вигоди. Тому в Іванівці пішли на такий крок - підняти статус гімназії, яка в них є, перетворити її на професійний ліцей Але ви навіть не уявляєте, яка це величезна робота. Я часто їжджу країною і бачу, що в багатьох профліцеях досі навчають якимось затрапезним спеціальностям, нікому вже не потрібним. А зараз, наприклад, потрібні оператори вирощування рослин у закритому ґрунті, або - крапельного зрощення, але їх ніде не навчають. І коли я дивлюся на тих директорів, яким важко піднятися й зробити нормальним професійне навчання дітей, хоча б для збереження свого закладу, то я ще більше захоплююся іванівськими  жінками. Бо для ліцензування треба пройти страшенну, тяжку бюрократичну тяганину з підготовкою документів, упорядкуванням бази, пошуком викладачів… І вони на це пішли. І зробили це.

P.S. Публікація підготовлена в рамках проекту «Права людини і місцева демократія» за фінансової підтримки Національного Фонду на підтримку демократії (NED). Проект реалізується Благодійною організацією «Фонд милосердя та здоров'я».

Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою Національного Фонду на підтримку демократії.

P.P.S. Безоплатну юридичну консультацію можна отримати в Громадській приймальні Благодійної організації «Фонд милосердя та здоров'я» за адресою: м. Херсон, вул. Б. Мозолевського (колишня Фрунзе), 2, оф. 19. Особистий прийом: вівторок з 10.00 до 15.00. Тел. (0552) 49 60 03, (066) 790 90 21.

2012-2015 © Газета "Вгору". Всі права захищені. Використання матеріалів газети «Вгору» схвалюється, посилання та гіперпосилання на наше видання ОБОВ'ЯЗКОВЕ