Небо над Берліном
Vgoru
29 грудня 2008
Поширити:
|
|
|
|
Дар’я Аверченко, “Вгору” Фото Дар’ї Аверченко Коли я вперше подивилася фільм “Небо над Берліном” Віма Вендерса, слово “Берлін” я стала вимовляти з якоюсь особливою ніжністю. Берлін асоціювався в мене з янголами, що сидять на дахах будинків, притулилися до дверей метро, а дехто спустився у світ людей, щоб знайти своє кохання і лишитися в Берліні. Ллє дощ. У фойє аеропорту мене зустрічає геть мокра моя подруга, талановита німецька режисерка Дьорте Франке. Дістаємося автобусом до найближчого метро. Тут немає ні ескалатора, ні ліфта для пасажирів з важкими валізами. Дьорте допомагає спустити сходами мою “труну на колесах” і повторює: “Берлін – бідний, але сексуальний!” Так сказав про місто його бургомістр Клаус Воверайт. Берлінці охоче цитують його. Вже у перші години перебування у місті Берлін показує всім охочим до пригод, що саме мер мав на увазі. Дьорте живе в дуже незвичайному районі – Кройцбергу. На виході з метро у нас просить квиток на проїзд п’яний панк. Вулицею під трубні звуки суне радісна колона батьків і дітей. Над головами вони тримають паперові ліхтарі – знак вшанування якогось святого. – Увечері ці ліхтарі запалять і відпустять в небо. Дітлашня вищатиме так, що дзвенітимуть шибки, – пояснює Дьорте. – Ось чому я живу в Кройцбергу. Тут такі самі люди, як і я. Нехай небагаті, але життя їхнє творче, сповнене фантазії й радості. У місцевому парку ніби вибухнула бомба, лишивши величезний котлован. Він заріс травою, на схилах гріються під cкупим зимовим сонцем велосипедисти. Дев’ятнадцять років тому через річку Шпреє проходив кордон між Західним і Східним Берліном. Тепер тут курять двійко дівчаток-підлітків з синім волоссям у коротких спідницях-шотландках, колготках у сіточку і брудних білих кросівках. Повз нас крокує літня жіночка у стилі міської божевільної: в руках вона тримає купу кольорових торбинок та з десяток повідків з брудними собаками – малими й великими. Божевільна атмосфера Кройцберга проникає і в квартиру Дьорте. Вона живе у трьох кімнатах зі своїм другом Марком і двома старими чорними кішками. Вікна виходять в парк, тож мої друзі жартують, що живуть вони на Паркавеню. Знімати таке житло, за тутешніми мірками, недешево – 600 євро на місяць. Але вони згодні працювати наполегливіше, аби вечорами слухати вуличних музик у парку прямо зі свого вікна. Вуличні музики – це окрема берлінська субкультура. Здається, в житті не бачила, щоб в одному місті грали музиканти з усіх кінців світу. Вихідні без музики тут неможливі. У метро з самого ранку співають реггі два чудернацьких музиканти у дредах. Вони ненав’язливо підставляють пасажирам капелюха, промовляючи: “Klein Geld fuer kleine Kunst!”, тобто “Невеличкі гроші за невеличке мистецтво”. Вже на наступній станції естафету переймає товстенький мексиканець у крислатому капелюсі з гітарою, він співає ліричних любовних пісень. А на виході з метро чуємо: “Надежда, мой компас земной ...” Так заробляє на життя в Берліні студентка з Єкатеринбурга. Російські туристи підспівують і з задоволенням підкидають в її паперове горнятко грошовий дріб’язок. Сьогодні найкращі вуличні музики зібралися в Палаці культур світу на вечірці “Врятуймо радіо “Мульті Культі”. Найпопулярніше інтернаціональне радіо мають закрити через нестачу грошей. Ентузіасти щосили підтримують улюблене радіо, де ефір доступний як для професійних музикантів, так і для диваків з вулиць. На сцену через натовп радіошанувальників гордо підіймається чоловік з балалайкою. Далі виступають гавайська гітара, африканські барабани і акордеон. Сербський дует тягне балади, а французький бенд – шансон. “Вуличний музика – теж професія, і кожному такому виконавцю потрібна своя сцена”, – пояснює ведучий вечірки. У Берліні всі знайомляться швидко. А на такій вечірці можна зустріти людей з інших континентів. Ось нам тиснуть руки двійко інженерів з Канади, запрошує танцювати сальсу пуерторіканець. А компанія австралійців пригощає нових знайомих своїм фірмовим вином. Усі вони приїхали у справах, і з першого погляду ніколи не вгадаєш, в яких саме. Зі сцени спускається до гурту польський саксофоніст Даріуш. Він більше десяти років нелегально живе тут, на вихідних виступає в клубах, а в будні ставить дитячі вистави у ляльковому театрі. Йому, як і сотням інших, Берлін запаморочив голову. – Це було кохання з першого подиху, з першого ковтка берлінського повітря! – зізнається Даріуш. Тут справді особливо дихається, особливо падає з дерев листя. Моя подруга стрибає, аби схопити ранковий листок. Над містом, нарешті, позіхає сонце. Ми вертаємося з вечірки, як тут заведено, на світанку. Але втрачати час в Берліні – прикро. Тож за кілька годин ми вже п’ємо каву на Savingplatz, в одній з недешевих італійських кав’ярень. Тут починається територія респектабельних туристів. Поряд – Kurfuersterdamm Strasse, відома непоміркованою кількістю брендових крамниць. Саме тут частіше, ніж будь-де в місті можна почути російську. Багаті російські модниці гуляють Kurfuersterdamm, обвішані дрібними й великими пакетами Gucci, Calvin Klein, Dolce & Gabbana. Повз нас проходять люди, що ніби вийшли прогулятися з вітрин: доглянуті, напахчені, у дорожезних одежах. – У цього чоловіка пальто коштує всю мою місячну зарплатню, – весело зауважує офіціантка, що подає нам каву. – А щоб зробити груди, як у його супутниці доведеться півроку заощаджувати. Ми сміємося. Легко спостерігати за чужою казкою. Це теж Берлін. Для прогулянок і шопінгу Дьорте часто обирає протилежну частину міста – район Prenzlauerberg. Там у Mauerpark гуде відомий на все місто Flohmarkt – блошиний ринок. Близько десятої тут розкладають антикварний крам турки. Потім вони вилазять на ящики й чатують із дзвіночками в руках. Варто торкнутися вази чи підсвічника – турок дзеленькне й вигукне ціну. Торгуватися треба весь час і завжди. Поряд одягають манекенів кравчині – вони пропонують ексклюзивні речі, зшиті зі знайдених бабусиних тканин. Це одне з найбільш стильних місць Берліна: люди приходять сюди не тільки, аби вполювати старий торшер чи крадений велосипед – сюди приходять, щоб показати себе. На галявині поряд з ринком збираються циркачі-аматори. Вони жонглюють чудернацькими предметами, їздять на одноколісних велосипедах й “дихають” вогнем. Перехожі всідаються на бетонні сходинки і дивляться безкоштовний концерт. Туристи з фотокамерами на шиях гріються глінтвейном й пританцьовують. Якийсь винахідник придумав вмочувати сітку в мильний розчин і підставляє під берлінський вітер – в небо над парком радісно злітають тисячі мильних бульбашок. Якщо проїхатися одну станцію метро до Schoenhauser Allee, то можна потрапити до російського кінотетару “Крокодил”. Маленький домашній кінотеатр в одному з під’їздів п’ятиповерхівки. Зала на 70 осіб, затишне фойє зі столиками для чаю, кабінка механіка – от і все господарство молодого подружжя Габріеля і Дебори. Кінотеатру виповнюється п’ять років, а він досі не окуповує себе. – Я просто люблю Східну Європу! – пояснює німець Габріель. – Після падіння Берлінської стіни я зрозумів, що треба рухатися на Схід, бо там постійно все змінюється. Я багато подорожував, бачив, привозив сентиментальні російські фільми й показував друзям. Ця традиція імпровізованих кінозалів переросла у мрію заснувати кінотеатр російських фільмів. Так і з’явивися “Крокодил”. Сьогодні тут вечір українських короткометражок Романа Бондарчука. Після перегляду кіномани обговорюють фільми разом з режисером, стискаючи гранчаки з чаєм і жуючи бублики. Спілкуються переважно російською, яку вчили у НДР-івських школах. Багато відвідувачів стають залежними від тутешньої атмосфери і перетворюються на відданих фанатів закладу. Без таких місцин Берлін би не був Берліном! Тут, як ніде, відчуваєш, що ти господар своєї долі й можеш робити те, що тобі насправді подобається, а не гнатися за довгим карбованцем. У сутінках небо над Берліном тріскає рожевими смужками. Призахідне сонце визирає крізь щілини між будинками на світ людей. Небо грається відтінками кольорів, чіпляє на голі дерева легкі хмаринки. Я, нарешті, розумію, чому таке манливе небо над Берліном! Його тут багато. Його видно всюди. Його не затуляють висотки, не затягує кіптява. Ми прямуємо набережною Шпрее до Берлінського собору. Навпроти руїн Палацу Республіки художники встановлюють величезний проектор. Бородатий, в окулярах Роберт вставляє у проектор діапозитиви. На вцілілих стінах Палацу Республіки з’являються фотокартки з минулого життя: танки другої світової війни, піонертабір, НДР-івські політики, усміхається Михайло Горбачов. – Він був у Палаці Республіки у жовтні 1989 року на святкуванні 40-річчя Німецької демократичної республіки. – розповідає Роберт. – Горбі й досі наш кумир. Це місце ностальгійне, але незабаром від нього не лишиться й сліду. Палац Республіки – один із символів Східного Берліну. Його зносять, гігантські пневматичні руки хапають стіни й відламують по шматку. Перехожі зупиняються подивитися на епоху, що відходить назавжди. Художники пригощають роззяв вином, згадують дитинство й юність в НДР. Вони не ідеалізують тодішнє життя, але наполягають: “Ті часи були прекрасні”! Недільної ночі мерзнемо на платформі метро лише ми. Не видно ні людей, ні поїздів. Нарешті, з тунелю, гуркаючи усіма колесами, вихоплюється поїзд. З водійської кабінки виходить патлатий вогоновожатий. Він натягає кашкета, бере мікрофон і оголошує маршрут… у протилежний бік. Ми озираємося і стенаємо плечима. На платформі куняють сонні голуби. – Куди вам, молодь? – До месе зюд… – Сідайте, недільної ночі я можу все! Якщо мене колись запитають, чому я закохана в Берлін, я зізнаюся, що немає ще одного такого місця на планеті, де можливі будь-які пригоди, де небо так близько до людей, що янголи чують кожен наш зойк, і треба бути дуже обережними зі своїми бажаннями, бо вони здійснюються тут і одразу.
|
|
ОСТАННІ НОВИНИ
-preview.webp)
