Музи не мовчали
Vgoru
29 грудня 2010
Поширити:
|
|
|
Тетяна Крючкова, “Вгору” Наша газета вже розповідала про те, коли і як з’явився у нашому місті драматичний театр, як він ріс і розвивався до 1936 року. Нині ми продовжуємо свою розповідь. У липні 1936 року Одеське театрально-видовищне управління прийняло рішення створити Херсонський міський український драматичний театр. До складу трупи увійшли актори молодого Одеського пересувного театру робітничої молоді, випускники театральної школи та окремі артисти херсонських театрів. А вже незабаром до Херсона повернувся артист В.Данченко, і творчий колектив поповнили здібні актори з інших театрів України. Уже 6 листопада 1936-го херсонці показують свою першу виставу. Це були “Переможці смерті” за п’єсою Д.Власюка. І, незважаючи на процес “притирок”, пізнавання акторами один одного, на сцені досить швидко з’являються ще декілька вистав. Їх успіх посприяв тому, що новоствореному колективу довірили відповідальні гастролі у Севастополі. Театр, як тоді казали, обслуговував моряків Чорноморського флоту. А через два роки, у 1938 -му, ще зовсім молодий херсонський колектив вирушив на гастролі, на які й сьогодні мало хто наважується. Це був Далекий Схід, вистави для численних військових гарнізонів та частин Тихоокеанського флоту, а трохи згодом – і Халкін-Гол. За підсумком гастролей, окрім щирої вдячності глядачів, херсонці отримали почесні грамоти і навіть перехідний червоний прапор. Сезон 1940-1941 років театр зустрів новими творчими досягненнями, серед яких вистави – “В степах України” й “Украдене щастя”. Проте більшість планів перекреслила війна. Херсонці почули страшну звістку на гастролях в Умані, просто під час спектаклю. Щоб не викликати паніки в залі, актори змушені були дограти виставу до фіналу. Потім – виїзд додому, і там напружена праця, але вже у зменшеному складі, адже більшість молодих акторів відправили на фронт. Тим часом залишатися у місті ставало небезпечно, і театр отримав припис на евакуацію до Пермі. Декілька разів їх ешелон потрапляв під бомбування, але дивом урятувався. Усе важче ставало зберігати майно, і акторам звеліли одягати й накручувати на себе якомога більше костюмів. Так на собі й везли… Врешті , уже восени, прибули до Моздоку (Осетія). Почали виступи у маленькому клубі на околиці міста. І тут з’ясувалося, що практично немає ні реквізиту, ні пристойних перук. Тож чоловіки-актори постриглися “під горщик” для українських спектаклів, а декілька дорогоцінних перук, що збереглися, одягали, за відсутності спеціальних болванок, просто на звичайні гарбузи. Усе, що могли, майстрували власними руками. Херсонці об’їздили з гастролями майже увесь Кавказ і Ставропілля, виступали й у військових частинах, і у госпіталях, і перед цивільним населенням. І скрізь мали великий успіх А тим часом німці рвалися до Кавказу, до нафти. Трупі театру виділили товарний вагон і відкриту платформу, причепили до ешелону військового училища, і так відправили до Баку. Дорогою, під Гудермесом, вони потрапили під обстріл і ледве не загинули. А потім був пароплав, що потрапив у шторм – особливо небезпечний у мілкому Каспійському морі. Коли нарешті дісталися Красноводська, то побачили, що місто вщент переповнене людьми – їх не було тільки на дорогах і тротуарах. Акторам виділили маленький літній кінотеатр залізничників. Вони спали під відкритим небом, а ще дуже важко було з питною водою, її добували усіма правдами й неправдами. Гроші закінчувались, і чоловіки пішли працювати вантажниками, аби хоч щось заробити на їжу. Щоб отримати вагон і рухатися далі – до Середньої Азії, зіграли виставу “Мораль пані Дульської” спеціально для залізничників. У результаті отримали таку вже призабуту розкіш, як пасажирський вагон. І хоча було дуже тісно, і чоловіки й жінки спали у ньому по черзі, та все ж це було не відкрите небо. Коли вирушили в дорогу, дехто з чоловіків їхав на даху вагона і навіть спав, обнявши руками вентиляційну трубу. Коли, нарешті, прибули до Ташкента і пішли до виділеного трупі “будинку №3”, то з’ясувалося, що це не будинок, а маленький скверик, у якому вже було повно людей. Потім театр направили до Киргизії, у Кизил-Кил. Тут, у шахтарському містечку, акторів розмістили у дуже пристойному будинку культури. Не розбалуваний театральними гастролями професійних театрів місцевий глядач щиро сприймав мистецтво херсонців і реагував на нього дуже емоційно. Своєрідний “привіт із 1944-го” знайшли минулого року у підвалі нашого театру ім. Миколи Куліша – це написаний на листочку з учнівського зошита, потемнілий від часу (пролежав 66 років!) лист. Його написала у той нелегкий рік звичайна дівчина – шанувальниця таланту херсонських акторів Світланової і Діденка. Вона пише, що, подивившись виставу один раз, не змогла потім пропустити жодної наступної. І це незважаючи на те, що жила зовсім не близько від міста. А ще вона написала досить “крамольну” як на ті часи, річ: “ Коли дивишся на сцену, забуваєш про все, навіть про те, що зараз війна…” І те, що цей лист зберегли актори, що він знайшовся саме у театрі і – саме перед ювілеєм, є дуже символічним, адже сила впливу і краса мистецтва – вічні. Об’їздивши за роки евакуації ще й Таджикистан, у вересні 1944 року трупа повернулася до вже визволеного Херсона. Та, на жаль, від чудової споруди театру війна залишила руїни. Поступово стали обживати і пристосовувати до роботи акторів будинок культури суднобудівників. Херсонська публіка, яка вже давно скучила за своїми улюбленцями, радо приймала нові вистави: “Пісня про чорноморців” Б.Лавреньова, “За тих, хто в морі” К.Симонова, “Так і буде” та багато інших. Почалося відродження театрального колективу, попереду – мирне життя, нові творчі здобутки і досягнення. Але про них – у наступних номерах. |
ОСТАННІ НОВИНИ
